Найбільшим бестселером на землі став «Новий канон», автором якого є Голуб Борис Миколайович, народження 1934 року, киянин, кандидат медичних наук, проживає разом із мамою в кімнаті площею 18 квадратних метрів на вулиці Саксаганського, навпроти інституту імені академіка Стражеска. Борис Миколайович — це я, власною персоною, а «Новий канон» — твір мого життя, роботу над яким я розпочав ще на першому курсі медичного інституту, коли мені було 19 років. Преса в тому році виявляла певний інтерес до лікарів, отож я й поклав перші газетні витинки до свого архівного сховища, яке містилося в картонному футлярі з-під Великої Радянської Енциклопедії. З цього футляра почався мій «Новий канон». Як визначити жанр цієї книги? Вона, народилася в період глибокої кризи, що охопила сучасну літературу й здевальвувала всі відомі жанри прози; все штучне, вигадане, висмоктане з пальця вмирає, всі фанерні споруди так званого красного письменства руйнуються перед обличчям нового віровчення, нової наукової системи мислення, ім'я якій — інформатика. Люди, які живуть в упослідженому світі ідеалістичних уявлень XIX століття, люди, які сплять на тихих хуторах свого дитинства, повинні зрозуміти, що скінчилася назавжди доба монументальних романів, епічних трилогій, побутових повістей та ліричних оповідань. Ці неповороткі літературні динозаври й птеродактилі неминуче загинуть у жорстоких умовах еволюційного відбору, в конкурентній боротьбі з іншими, економнішими та ефективнішими системами переказу інформації. Одна думка з нотатника Льва Толстого варта десятка його романів. Одне зведення метеорологічного бюро краще за всякі багатослівні й неточні описи природи, на які так щедрі письменники. Одне соціологічне дослідження заміняє сотню повістей. Настане час, і в музеях виставлятимуть стародавні романи — дивні й невірогідні, як кістяки викопних тварин; відвідувачі сміятимуться з кволих спроб літераторів минулого створити психологічно умотивовані моделі (образи) героїв без достатнього наукового підґрунтя — без знання генотипу героїв чи, наприклад, індивідуальних особливостей функціонування їхньої ретикулярної формації. Особливо кумедним і по-дитячому безпорадним е намагання деяких «письменників» стати в позу всевідаючих деміургів та переказати плин свідомості своїх героїв; «він подумав», «вона подумала» — чи не блюзнірство це? Тільки безнадійні провінціали й неуки роблять сьогодні вульгарні спроби зобразити у схематичному, спримітивізованому вигляді складний, ефірно-невловимий, суперечливий процес мислення, який і досі не піддається моделюванню, попри всі зусилля кібернетиків. Недарма відомий психолог Борель писав: «Вивчення явищ позасвідомих і підсвідомих, численних дивацтв патологічної психології, ролі інтуїції в практичному житті та наукових дослідженнях приводить нас до припущення, що наша думка нескінченно складніша тої ясної свідомості, яка в нас звичайно від неї залишається; іноді нашому розуму вдається оволодіти частинами цього механізму, як правило, прихованими від нього, й утилізувати їх».
Я не хочу уподібнюватись до письменників, які утилізують жалюгідні залишки думки; вони стають схожими на мух, що повзають по поверхні електронного мозку і самовпевнено гадають при цьому, ніби збагнули всі його таємниці.
У «Новому каноні» я рішуче відмовляюся від усяких літературних конвенцій минулого: від штучного сюжету, вигаданих персонажів, сконструйованих подій. До правди йду я через числа, через формули й факти, які кидають сліпуче світло на людину та історію.
1. Одна з найбільших загадок життя полягає в тому, що жоден з нас, людей, не може уявити себе мертвим. Ми можемо уявити мертвими наших ворогів, наших друзів, наших ближніх, наших батьків, навіть наших дітей, себе ж — ніколи. Ми, людство, навіть найзавзятіші безвірники, сповідаємо релігію безсмертя — ірраціональну, тваринну, підсвідому віру в нескінченність нашого індивідуального буття. Наш розум вперто відштовхує все, що пов'язане зі смертю, й хоча ми надто пишаємося здобутками людського духу та поступом нашої цивілізації (див. вступ), у принциповому питанні про смерть наші погляди мало чим відрізняються від поглядів печерної людини. Поруч із датою нашого народження ми навіть у думках марновірно боїмось поставити дату нашої смерті; гадка про неминучий кінець жахає сучасну людину, котру наука вже давно позбавила будь-яких ілюзій щодо потойбічного існування. Ми боїмось темряви, небуття, пустки, вічного холоду й ентропії, і не секрет, що кожне нове покоління все більше й більше цінує цей теплий і комфортабельний світ, його зростаючу принадність. Днями в журналі «Експрес» наведено результати опиту 10 695 000 молодих французів у віці від 15 до 29 років. Опит провадив французький Інститут вивчення громадської думки. На запитання: «Чи хотіли б ви знати дату своєї смерті?» — відповіли «так» лише 2 % учасників анкети. Ще 10–15 років тому стверджувальну відповідь давали 60 % опитуваних. Ми ухиляємось від холодного погляду смерті, ми воліємо не думати про виклик, кинутий нам еволюцією, яка безжально й марнотратно винищує найціннішу з відомих досі самоорганізованих систем — людину.