— А, так вони утримувані?
Марк прикусив язика, щоб не бовкнути: «Авжеж вони утримувані. Інакше, що б ми тут робили?» Але він тільки глянув на Тодда і нічого не сказав.
— Так, саме так, — ввічливо відповіла Зола.
— Маєте дозвіл?
— Узагалі-то, ні, але ми їхали дві години, аби з ними побачитися.
Перша похитала головою, в той час, як друга, відклавши тістечко, застукотіла по клавішах. Третя, біла, старша за інших, сказала:
— Вони ще не оформлені.
Це, вочевидь, означало, що розмовляти більше нема про що.
— Ну так оформіть.
— Ми про це подбаємо, зрозуміло? — сказала перша.— Але, боюся, ви не зможете з ними побачитися, доки вони не оформлені.
— Ви жартуєте?
— Мені шкода, — сказала та без тіні співчуття.
— А хіба можна їх утримувати, якщо вони не оформлені? — напосідала Зола.
Перша, чорношкіра жінка середнього віку, презирливо посміхнулася Золі, мовляв, знай своє місце.
— У нас тут свої правила, — відрізала вона.
Марк і Тодд підступили до конторки. Тодд був у джинсах, кедах і старій шкіряній куртці. Марк був одягнений трохи солідніше для такого випадку: брюки кольору хакі, високі черевики й тепла куртка-безрукавка. Тодд кивнув Маркові, той подався вперед і гучно сказав:
— Послухайте, я її повірений, зрозуміло? Вона — американська громадянка і має право побачитися зі своєю сім’єю. Заради цього ми їхали сюди дві години, і не треба нам перешкоджати. Її батьків і брата забрали учора, аби відправити до Африки. Можливо, вона більше ніколи їх не побачить.
Третя службовка припинила їсти. Друга — стукати по клавішах. Перша відсахнулася й видушила із себе:
— Боюся, вам доведеться зустрітися з інспектором.
— Чудово! — заволав Марк. — Кличте його сюди!
Суперечка привернула увагу двох імпівців. Один із них, Гібсон, запитав:
— Якісь проблеми?
— Ясна холера проблеми! — гримнув на нього Марк.— Моя клієнтка приїхала з Вашингтона, округ Колумбія, побачитися з рідними, можливо, востаннє в житті, перед тим, як їх депортують до Сенегалу. А нам тут кажуть, що вона не може з ними побачитися через якусь там канцелярську тяганину.
Імпівці подивилися на трьох службовок. Перша сказала:
— Ви знаєте правила. До неоформлених допуску немає.
Ґібсон знову повернувся до Марка:
— Отже, ви чули. Правила є правила.
— Я можу зустрітися з інспектором? — вимогливо запитав Марк.
— Ви можете припинити кричати, ось що ви можете,— Ґібсон підступив ближче, готовий застосувати силу. На допомогу своїм підтятися ще двоє імпівців.
— Просто дайте мені поговорити з інспектором, — наполягав Марк.
— Мені не подобається ваше ставлення, — сказав Ґібсон.
— А мені ваше. І взагалі, яким боком тут ставлення? Чому ви не дозволяєте моїй клієнтці зустрітися з рідними? Казна-що! Адже їх депортують! Можливо, вона більше ніколи їх не побачить!
— Те, що їх депортують, — рішення судді. Якщо вам щось не подобається, йдіть до судді.
— А от тепер, коли ви згадали суддю, ви будете грати за моїми правилами. І перше, що я зроблю завтра вранці, це подам на вас позов до федерального суду. Як там вас звати? Ґібсон? — Марк ступив ближче й глянув на його нагрудний знак:
— М. Ґібсон. Дозвольте запитати, як розшифровується М.?
— Морріс.
— Отже, Морріс Ґібсон. Занотуй, Тодде.
Тодд вийняв ручку й схопив з конторки аркуш паперу.
Марк подивився на іншого імпівця і спитав:
— А вас як звати?
— А навіщо вам моє ім’я?— озвався той із зухвалою посмішкою.
— Для судового процесу, шановний. Щоб вас засудити, мені потрібно знати ваше ім’я.
— Джеррі Данлеп.
Марк дзиґою повернувся й націлився на трьох службовок, що всі як одна немов скам’яніли.
— Ваше ім’я? — гаркнув він першій.
Та мигцем глянула вниз, на жетон, прикріплений до лівої кишені, немов хотіла пересвідчитися, і сказала:
— Філліс Браун.
Тодд занотував.
— Ваше? — звернувся Марк до другої.
— Деббі Аккенберґ.
— Будь ласка, по буквах, — попрохав Тодд.
Коли та закінчила, Марк подивився на третю:
— Ваше?
Страшенно хвилюючись, та ледь чутно промовила:
— Керол Мотт.
Марк обернувся і помітив ще чотирьох імпівців, які спостерігали за тим, що відбувалось.
— Якщо хтось із вас, хлопці, бажає наразі щось вдіяти, знайте: передусім завтра вранці я подам позов у федеральний суд. І кожному з вас вкрай знадобиться негайно найняти хоча б одного адвоката. А я зроблю все, аби цей судовий процес затягнувся щонайменше на два роки. Є охочі?
Четверо імпівців злагоджено відступили.
Із-за рогу вискочив чоловік у костюмі й розлючено гаркнув:
— Що тут у біса коїться?
Марк підступив до нього й гучно спитав:
— Я переписую імена для федерального судового процесу. Це ви інспектор?
— Я, — гордовито підтвердив той.
— Чудово. А звати як?
— Та хто ви в біса такий?
— Марк Фрейжер з вашингтонської юридичної фірми «Несе Скелтон». Я повірений Золи Маал, ось цієї пані. Ми приїхали з Вашингтона, аби зустрітися з її рідними. Вона громадянка Сполучених Штатів і має право на побачення перед тим, як їх депортують. Ваше ім’я, будь ласка.
— Джордж Макілвейн.
— Дякую. Найголовніший тут ви?
— Я.
Тодд досі занотовував імена. Марк рвучко вийняв телефон і потицяв у нього пальцем, набираючи неіснуючий номер. Люто вирячившись на Макілвейна, він сказав у слухавку:
— Алло, Келлі, це Марк. Негайно дай мені Кінсі з відділу судочинства. Скажи, невідкладна справа. — Пауза. — Та мені байдуже, що він на засіданні. Давай бігом!
Узявши ще довшу паузу, Марк підступив до третього імпівця, який стояв занадто близько до нього, і гавкнув через його плече Тодду:
— Додай у список: «Т. Ватсон». Що означає Т?
Ватсон мигцем роззирнувся й переступив із ноги на ногу.
— Що таке, пане Ватсоне, ви не знаєте власне ім’я?
— Тревіс.
— Молодчина! Додай до судового позову Тревіса Ватсона.
Тодд занотував. Зола позадкувала, щоб дистанціюватися від цього дикуна. Повернувшись до телефонної «розмови», Марк сказав:
— Так, Кінсі, слухай, я в Бардтаунському центрі утримання і тут порушують право нашої клієнтки на побачення із сім’єю. Я хочу, щоб ти швидко підготував позов і чимскоріш зареєстрував справу в суді. Зараз я вишлю тобі імена відповідачів. — Він зробив паузу, ніби когось вислуховуючи. — Правильно. Почни з Нацбезпеки та ІМП, потім додай імена... зараз, зачекай. — Марк послідовно вказав на прізвища трьох дам, трьох імпівців і Макілвейна. — Заразом — сім особистих позовів.
Марк подивився на інших імпівців і запитав:
— Хтось іще хоче приєднатися?
Вони знову відійшли, на цей раз подалі.
— Схоже, що ні. Кінсі, зроби все якнайшвидше.
Знову пауза. Ґібсон і Ватсон нажахано глянули на Макілвейна. Три дами стояли з виряченими очима й боялися поворухнутися. Марк знов сказав у телефон:
— Чудово! Зареєструй позов негайно через інтернет. Східний округ Пенсільванії, федеральний суд. Подивись там, чи не вдасться залучити суддю Бакстера. Він на них усіх собак спустить. Передзвони за десять хвилин.
Марк відвів телефон від вуха й сховав у кишеню. Глянув на Макілвейна й сказав:
— Я подаю позови на кожного з вас особисто за грошові збитки. Коли я їх зареєструю, розпочнеться розгляд справи в суді, і на ваші зарплати та майно буде накладено арешт. — Він обернувся й гаркнув на Тодда: — Давай сюди імена.
Зола і Тодд пішли за ним до шеренги стільців під стіною. Вони всілися і Марк знову витягнув телефон. Узявши в Тодда список, він прикинувся, що набиває в телефон сім імен. Макілвейн врешті заворушився. Глибоко зітхнувши, він підійшов до них із силуваною посмішкою і спитав:
— Слухайте, а ми можемо якось домовитись?
ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН агент Ґібсон провів їх до маленької кімнати в задній частині адміністративного корпусу і наказав чекати. Коли вони залишилися наодинці, Тодд спитав: