— Ти в курсі, що ти псих?
— Але ж вийшло, — відповів Марк, самовдоволено вишкірившись.
— Не хотіла б я, щоб ти подав на мене позов, — розсміялася Зола.
— І нащо та адвокатська ліцензія? — поставив запитання Марк.
— Бо якщо практикуватимеш без неї, проблем не оберешся,— сказав Тодд.
— Гадаєш, ці клоуни телефонуватимуть у вашингтонську асоціацію адвокатів, щоб підтвердити наявність ліцензії?
Зола відкрила свою велику сумку й дістала звідти чорний хіджаб. Марк із Тоддом дивилися, як вона, покривши ним голову й плечі, затягувала його, доки він не сів як треба.
— Вважається, що я мушу носити його в присутності чоловіків не з моєї сім’ї, — обґрунтувала вона.
— Яка файна мусульманочка, — промовив Тодд. — І довга сукня замість тих вузьких джинсів, якими всі ми захоплювалися роками.
— Які там джинси. Це найменше, що я можу зробити для батьків, яких ще невідомо коли побачу.
— А я вважаю, ти приваблива, — озвався Марк.
— Я приваблива, тільки мовчіть про це, добре? Мій батько вельми підозріливий.
— Радше цнотлива на вигляд, — сказав Тодд.
— Цить! — наказала вона.
Двері відчинилися. У кімнатку позаходили її батьки й брат Бо. Мати Золи, Фанта, вчепилася в неї і притиснула до грудей, і вона, й Зола були в сльозах. Потім Зола обійняла свого батька Абду й брата Бо і, нарешті, подивилася на Тодда з Марком. Вона відрекомендувала їх як друзів із юридичної школи, які підвезли її з Вашингтона. Марк і Тодд потисли руки Бо й Абду, але не її матері. Батько Золи дякував їм знов і знов, і, коли настала хвилина ніякової тиші, Марк сказав:
— Ми почекаємо в коридорі.
Коли хлопці вийшли з кімнати, вся сім’я розридалася.
11
У ВІВТОРОК НА СВІТАНКУ, коли катер поліції округу Колумбія крейсував біля вузької протоки до водосховища Тайдал-Бейсін на східному березі річки Потомак, один із полісменів помітив щось дивне. Коли катер підійшов ближче, з’ясувалося, що то було тіло: вибілене, роздуте, застрягле в прибережних чагарях неподалік від Меморіалу Джефферсона.
Марк ще спав, коли подзвонив детектив Свейзі. Він описав знахідку і сказав, що вже зателефонував панові Таннеру, який повернувся додому в Мартінсбурґ разом із матір’ю Горді й сім’єю Карві. Ані Тодд, ані Марк не розмовляли з Брендою, її батьком і Таннерами після неприємної суботньої зустрічі. Вочевидь, якоїсь миті у понеділок сім’ї вирішили, що не буде жодного пуття з того, що вони чекатимуть у столиці.
Марк сповістив Тодда й Золу. Вони домовилися за годину зустрітися вдома у неї. За десять хвилин, коли Марк сидів на дивані в пітьмі й цмулив каву, задзвонив телефон. Це був батько Горді. Марк довго дивився на телефон, потім знехотя відповів на дзвінок. Він висловив співчуття й не знав, про що ще говорити, коли пан Таннер спитав:
— Слухай, Марку, не міг би ти зробити нам ласку?
Інстинктивно, він майже сказав «ні», але останньої миті схаменувся:
— Так, звісно.
— Чи не могли б ви з Тоддом поїхати до моргу та впізнати тіло. Я зараз просто не в змозі туди їхати, особливо через таке.
Марка це вразило. Ще три дні тому обидві сім’ї звинувачували його в смерті Горді, а зараз вони прохають його виконати найгірше завдання з усіх, що можна уявити. Позаяк Марк ніяк не відреагував, пан Таннер сказав:
— Просто наразі ми всі вкрай розбиті, а ви з Тоддом усе одно там. Будь ласка. Так, я розумію, жахливе прохання, але ви безмірно допомогли б нам.
— Звісно, — неочікувано для себе погодився Марк.
ТІЛО ЗАБРАЛИ ДО ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ медичної експертизи, в якому також розташовувався морг. Тодд зупинив машину біля сучасного скляного будинку, і вони відшукали вхід. Детектив Свейзі вже очікував на них у вестибюлі й подякував їм за те, що вони прийшли. Він подивився на Золу й сказав:
— Щиро кажучи, не думаю, що вам треба це бачити.
— Я і не збиралася. Зачекаю тут.
— Гаразд. Онде кімната для очікування, — показав він, кивнувши, і Зола пішла туди. Тодд і Марк спустилися за ним сходами в широкий коридор і зупинилися перед металевими дверима. Поряд висіла табличка з написом «Покійницька».
— Там холодно, — сказав Свейзі, — але це не займе багато часу.
— Як часто ви сюди приходите? — спитав Марк.
— Двічі на тиждень. Там двісті тіл. У нашому окрузі кількість ніколи не зменшується.
До дверей підійшла жінка в білому лабораторному халаті й відчинила їх.
— Таннер, так? — запитала вона детектива.
— Усе правильно, — відповів Свейзі. Вони зайшли у велику стерильну холодильну камеру, заповнену акуратними металевими стелажами з десятками темно-синіх мішків для трупів, наглухо застібнутих на «блискавки». Повернувши за ріг, знову довго йшли повз стелажі з тілами і раптом зупинилися. На бирці, прикріпленій до мішка, значилося: «Г. Таннер.?? Потопельник».
Марк роззирнувся і побачив ще одну бирку: «Невідомий. Вогнепал».
Жінка взялася за бігунок «блискавки» й повільно розстібнула мішок, зупинившись на грудях. Розвела половинки. Очі Горді були широко відкриті, безживні, немовби він кричав, охоплений жахом, коли вдарився об воду. Шкіра була надзвичайно біла, мов свіжовипалий сніг. Але найстрашнішим за все був язик, розбухлий і кулястий, що непристойно стирчав із рота. Щоки були подряпані. Густе світле волосся здавалося досі мокрим.
Марк схопився за стелаж, намагаючись оговтатись. Тодд бовкнув: «Чорт» і зігнувся так, наче його от-от знудить.
— Це Ґордон Таннер? — буденно спитав Свейзі.
Марк кивнув, а Тодд позадкував.
Жінка знов застібнула мішок і підняла пластиковий пакетик.
— Взуття, шкарпеток, штанів і спідньої білизни на ньому не було. Оце залишилося від його сорочки. Більше нічого.
— Ось чому в нас не було цілковитої впевненості в ідентифікації його особи, — пояснив Свейзі. — Ми здогадувалися, що це він, але його гаманець, ключі та все інше пропали. Мені шкода.
— Як і мені, — промовив Марк, заплющивши очі. Він чомусь доторкнувся до мішка в районі щиколоток і поплескав по ньому. — Як і мені.
Слідом за жінкою вони вийшли з покійницької. У коридорі Марк запитав детектива:
— І що тепер?
— Сім’я вже заповнила належні папери. Його забере бюро ритуальних послуг. Через дві години перевезуть.
— Від нас ще щось потрібно?
— Ні. Дякую. І ще раз прийміть мої співчуття.
— Дякуємо.
Доволі довго вони сиділи разом із Золою в чекальні, мовчки сумуючи, поки Тодд не покликав:
— Ходімо вже звідси.
Уже назовні Марк зупинився й сказав:
— Певно, мені слід подзвонити панові Таннеру.
ЗАЛИШОК ВІВТОРКА Й УСЮ СЕРЕДУ Тодд і Марк залишалися поряд із Золою. Вона не могла працювати й втратила роботу «на підхопленні» в аудиторській фірмі. Усе одно вона була тимчасовою. Коли Тодд ішов на кілька годин у бар, із нею залишався Марк. Вони подовгу блукали містом, зависали в книгарнях, роздивлялися вітрини та зігрівалися в кав’ярнях. Коли Марк марнувався в «Несе Скелтон», Тодд ходив із нею в кіно. Вони щоночі залишалися в її квартирі, хоча вона запевняла, що з нею все буде добре. Але добре їй не було. Як і кожному з них. Вони були мов сновиди під час кошмару й потребували одне одного.
Інші студенти юридичної школи, повертаючись у місто, жадали побалакати про Горді, але кожен із трійці намагався уникати таких розмов. У четвер ввечері цілий вагон студентів вирушив до Мартінсбурґа на заупокійну службу, але Марк, Тодд і Зола вирішили з ними не їхати. Пізніше, тим вечором, вони пішли на вечірку до одного з популярних спорт-барів і провели там годину з друзями. Вони пішли, коли пиво полилося рікою, а їхні друзі почали проголошувати тости за Горді.
Марк відчув полегшення від того, що Бренда йому не телефонувала. Він не хотів виступати з промовою на панахиді, хоча розумів, що навряд чи його прохатимуть. Їм із Тоддом навіть не запропонували нести труну — ще одне полегшення. Під час церемонії і без того буде доволі нестерпно. Вони вирішили триматися подалі від обох родин і, якщо це можливо, спостерігати за всім звіддалік. У них навіть зайшла мова про те, щоб зовсім не їхати, але це було б занадто.