У п’ятницю Марк і Тодд вдягли свої найліпші костюми, білі сорочки, краватки приглушених кольорів, шкіряні туфлі — їхні найкращі «однострої для співбесід» і забрали Золу в довгій чорній сукні, в якій вона була схожа на модель. За півтори години вони доїхали до Мартінсбурґа й знайшли церкву — вишукану будівлю з червоної цегли і з безліччю вітражів. Біля сходів уже юрбилися люди. Біля узбіччя стояв катафалк. О пів на другу вони ввійшли до притвору й взяли у воротаря програмки. На обкладинці була гарна світлина їхнього друга. Марк запитав у воротаря про балкон, і той показав на сходи. Нагорі ще нікого не було, але вони сіли в закапелку на задній лаві, якнайдалі від кафедри.
Зола сіла між хлопцями й витерла щоки хусточкою.
— Це я в усьому винна, — сказала вона й розревілася. Вони її не сварили й не сперечалися з нею. Нехай горе пройде своїм шляхом. Пізніше в них буде вдосталь часу все обговорити. Марк із Тоддом і самі ледь не розплакалися, але зуміли зберегти самовладання.
Храм був гарний, з оббитими деревом хорами, які з одного боку трохи піднімалися за кафедрою й масивним трубчастим органом. За ними висіла картина із розіп’ятим Христом. Уздовж стін тяглися вітражі, що пропускали доволі багато світла. Півколо із чотирьох секцій лав розділяв центральний прохід. Поки всі чекали, бригада врочисто серйозних чоловіків прикрашала кафедру великою кількістю квітів.
Лави швидко заповнювалися людьми, і невдовзі вони почали з’являтися і на балконі. Родини Таннерів і Карві жили в Мартінсбурзі поколіннями, і тому такий наплив був очікуваним. Маркові згадався його уявний сценарій про те, як у місті дізналися, що один із їхніх улюблених синів поїхав геть з африканською мусульманкою, зрадивши дівчину, яку він кохав із дитинства. Зрадивши всіх, хто знав Горді. Це здавалося майже смішним кілька днів тому, але не зараз. На щастя, у місті про це ніколи не дізнаються. Якби все пішло, як планувалося, приблизно через чотири місяці Марк і Тодд стояли б тут, унизу, в ролі свідків, і дивилися б, як Бренда йде проходом під вінець. Але вийшло так, що вони вшановують пам’ять Горді, ховаючись на балконі, аби уникнути його та Брендиної рідні.
Органістка сіла перед інструментом і заграла заупокійну пісню, просто ідеальну в цьому випадку. За кілька хвилин через бічні двері вийшов хор і став по місцях. Вочевидь Горді поминатимуть із усіма почестями. Плакальники все підходили й невдовзі вже стояли попід стінами. Балкон заповнювався, і трійці довелося посунутися, аби звільнити місце літньому подружжю. О другій годині дня з’явився пастор і став за кафедру. Згідно з програмкою, це був преподобний Ґері Честер. Він здійняв руки, і всі встали. По проходу покотили домовину, обабіч неї йшло по чотири чоловіки ескорту. Позаду самотньо йшла виструнчена й напружена Бренда. За нею пан і пані Таннери, потім решта рідні. У Горді були старший брат і сестра-підліток, яка ледь стримувалася. Брат заспокійливо обіймав її за плечі. Коли домовину — на щастя, не відкриту — встановили попід кафедру, а рідні пройшли на свої місця, преподобний Честер махнув присутнім, щоб ті сідали.
Марк глянув на годинника: 14:12. Як довго все це тягтиметься?
Після тривалої молитви преподобного хор проспівав чотири станси гімну. Потім органістка зіграла п’єсу, більш гнітючої за яку, мабуть, не існувало. Коли вона закінчила, декілька жінок ридали. Піднявся брат Бренди, підійшов до аналоя біля піаніно і прочитав Псалом 23. Честер повернувся до кафедри й розпочав проповідь. Очевидно, він жив тут доволі давно, бо добре знав Горді. Він розповідав історії про те, як спостерігав за хлопчиком, який грав у футбол і бейсбол. Уникаючи слова «самогубство», він зосередився на темі таїнства смерті, яка часом набуває бентежливих форм. Але все в руках Божих. Усе відбувається згідно з Його замислом. Нам залишається тільки гадати про причини смертей, особливо трагічних, але Бог знає, що Він робить. Настане день, і ми дізнаємось, чому Горді так вдіяв, або ніколи не дізнаємось, але Бог — верховний архітектор усього живого й мертвого, і наша віра в Нього ніколи не згасне.
Честер умів підбадьорити — справжній фахівець. Інколи його голос слабішав — він явно страждав. Отримавши місію, що нездійсненна, він хоробро втішав словом.
Джиммі Гезбро, найкращий друг дитинства Горді, з яким Марк і Тодд неодноразово тусили на вечірках під час навчання в юридичній школі, був першим із двох, що виступили з надгробними промовами. У дитинстві Горді захоплювався зміями, він їх колекціонував. Мати заборонила йому приносити їх додому і правильно зробила. Це поманливе хобі зійшло нанівець, коли мідноголовий щитомордник вп’явся зубами в праве коліно Горді. Лікарі навіть наполягали на ампутації. Джиммі добре зробив, що розказав цю історію, додавши нотки гумору в поминки. Коли вони були підлітками, у них був улюблений поліціянт — старий на ім’я Дарден, нині покійний. Якось уночі патрульна машина Дардена зникла. Зранку її знайшли в ставку за містом. Як так сталося, роками залишалося великою таємницею, що її так ніхто й не розгадав. Дотепер. Із драматизмом і гумором Джиммі розповів історію про те, як Горді «позичив» поліційну машину і втопив її в ставку на очах у Джиммі. Храм вибухнув сміхом, який тривав кілька хвилин. До чого ж вдало обрано час, щоб після стількох років викрити реальну таємницю.
Коли сміх ущух, Джиммі знову посерйознішав. Він зривався з голосу, коли описував самовідданість Горді. Назвав його уособленням «фронтового побратима», того, хто завжди б’ється пліч-о-пліч із тобою. Того, хто завжди прикриє твій тил. Як сумно, що деякі з друзів самого Горді виявилися не настільки самовідданими. І коли він мав найбільшу в них потребу, коли він страждав, потребуючи допомоги, деякі друзі не виправдали його довіри.
Марк здригнувся, а Зола схопила його за руку. Тодд ковзнув по них поглядом. Усі троє відчули удар нижче пояса.
Так от який поголос кружляє Мартінсбурґом! Горді не відповідальний за свій вчинок. Бренда не зіграла жодної ролі в його зриві. Ажніяк. Деякі друзі з Вашингтона, округ Колумбія, приятелі з юридичної школи, знехтували ним.
Приятелі Горді сиділи, вражені гнівом і зневірою.
Зрештою Джиммі задихнувся від сліз і перервав промову. Витираючи очі, він залишив трибуну і пішов на своє місце у третьому ряді. Знову заспівав хор. Церковний служка зіграв на флейті. Однокурсник Горді з Університету імені Вашингтона та Лі виголосив надгробну промову, в якій нікого не звинувачував. Через п’ятдесят п’ять хвилин преподобний Честер прочитав завершальну молитву. Розпочалася похоронна процесія. Під ревіння органа паства встала, а ескорт покотив домовину по проходу. Бренда, тепер уже ридаючи, шанобливо йшла слідом. Багато хто ридма ридав, навіть на балконі. Марк зрозумів, що зненавидів панахиду назавжди. З якою метою вони тут зібралися? Існують набагато кращі способи втішення рідних. Не обов’язково тіснитися в напхом напханій церкві, аби поговорити про небіжчика та добряче виплакатися.
— Давай ще трохи посидимо тут, гаразд? — прошепотів Тодд.
Маркові теж спала така думка. Бренда й рідні голосять і обіймаються назовні, поки Горді завантажують у катафалк, за яким вони підуть дорогою до цвинтаря, де знов зберуться на поховання — ще один нестерпний ритуал, за яким троє друзів не збиралися спостерігати. Крім того, там, мабуть, знову почне викаблучуватися цей Джиммі Гезбро. І якщо Марк зустрінеться з ним очима, він не стримається і зацідить йому в зуби, споганивши весь день.
Вони сиділи на спорожнілому балконі й спостерігали, як недавня бригада збирає квіти й мерщій виносить їх геть — безперечно, щоб віднести на цвинтар. Коли квіти винесли, а храм знелюднів, вони ще сиділи й чогось чекали.
— Неймовірно, — тихенько сказав Марк. — Усі звинувачують нас.
— Той клятий покидьок, — сказав Тодд.
— Будь ласка, — попросила Зола. — Не в храмі.
Вони спостерігали, як наглядач прибирає розкладні стільці біля піаніно. Він глянув угору, побачив їх і, здавалося, зацікавився їх самотньою присутністю на балконі. Відтак повернувся до роботи й вийшов із церкви.