Зрештою Марк сказав:
— Ходімо вже звідси.
12
П’ЯТНИЦЯ, ДЕНЬ, КІНЕЦЬ чергового нещасного тижня. Вони не квапились повертатися до міста, тому Тодд обрав другорядні дороги й вони розсікали Віргінією. Біля містечка Беррівілль хлопцям закортіло випити, і Тодд зупинився біля крамнички. Зола, яка ніколи спиртного не вживала погодилась вести машину, що вона часто робила останнім часом, залишившись без Горді та шкільної компанії. Марк купив шістку пива й безалкогольний напій для неї.
— Куди їдемо? — спитала вона.
Тодд, який сидів поруч, вказав на знак:
— Поворот на Фронт-Рояль. Хтось бував у Фронт-Роялі?
— Ні.
— Отже, їдьмо туди, подивимось, що там.
Вони клацнули заклепками бляшанок і рушили. Через кілька миль Марк, затиснувши бляшанку між колін, перевірив телефон. Йому прийшов електронний лист із «Несе Скелтон». Він прочитав і заволав:
— Що?! Це вони так жартують, чи що?!
— Що там таке? — перелякано спитав Тодд.
— Мене тільки-но звільнили! Мене звільнено!
— Бути не може, — сказала Зола.
— Так! Це від Еверетта Болінга, перепрошую, М. Еверетта Болінга, форменого засранця, керівного компаньйона «Несе Скелтон». Тільки послухайте. Він пише: «Шановний пане Фрейжере! Сьогодні відбулося злиття нашої фірми з лондонською юридичною фірмою „О’Мара і Сміт“. Ця хвилююча подія — сприятлива можливість для розширення і покращення обслуговування наших клієнтів. Водночас злиття потребує оптимізації нашого персоналу. Із жалем змушений повідомити Вам, що позицію молодшого юриста скасовано. Бажаємо Вам усього найкращого у Ваших починаннях. З повагою, М. Еверетт Болінг».
— І треба ж так вчасно, — сказав Тодд.
— Тобто мене звільнили раніше, ніж прийняли на роботу. Як вам таке?
— Мені дуже шкода, Марку, — промовила Зола.
— Еге, мені теж,— докинув Тодд. — Співчуваю, друже.
— Їм навіть забракло мужності сказати це в обличчя,— обурювався Марк. — Підло звільнили по електронній пошті.
— Ти справді здивований, Марку? — запитав Тодд.
— Звісно, здивований. А чому я не маю бути здивований?
— Тому що це зграя низькопробних лобістів, які надали тобі напівсире робоче місце без зарплати і умовно запропонували ще одне, якщо складеш адвокатський іспит. Ти ж сам казав і, до речі, неодноразово, що не довіряєш нікому на тій фірмі й що ніколи не почувався там добре. Там якесь зміїне кубло; зауваж, ти так сказав, не я.
Марк глибоко зітхнув, відклав телефон, допив пиво, зібгав бляшанку й кинув на підлогу. Видер із пакунка нову, відкрив і добряче до неї приклався. Тодд теж допив своє пиво й попрохав:
— Дай і мені.
Відкривши бляшанку, він підняв її та проголосив:
— Будьмо! Ласкаво просимо в світ безробітних!
— Будьмо! — долучився Марк, і вони цокнулись бляшанками.
Через милю-другу він порушив мовчанку:
— Насправді я й не збирався там працювати.
— Молодчина!— сказав Тодд. Зола невідривно дивилася на нього у дзеркало.— Ти там почувався б ні в тих ні в сих,— вів далі Тодд.— Усі вони — зграя покидьків, самовдоволені дурні, що ненавидять свою роботу. Ти сам це казав.
— Знаю, знаю. Але кортить подзвонити Рендаллові, моєму куратору, і просто послухати, як він бекатиме й мекатиме.
— Гарантую, що він скине твій дзвінок. Заб’ємось?
— Програю.
— Годі вже, — втрутилась Зола. — Не витрачай сили.
— Із низки причин мені й так останніми днями бракує сил, — сказав Марк. — Мій молодший брат-телепень ось-ось загримить кайданами, так йому й треба, але мені шкода матері. Потім втрата Горді. Тепер ще нас паплюжать за його самогубство. Сім’ю Золи загребли й кинули за ґрати чекати депортації. І тепер отаке. Крім того, вважається, що ми кудись усе це відсунемо і притьмом побіжимо до школи завершувати освіту, щоб наступні два місяці пекельно готуватись до адвокатського іспиту, і все заради працевлаштування і хоч якогось заробітку, аби можна було розпочати виплату боргів, що насправді навіть неможливіше, ніж здається, хоча, трясця, і так здається, що неможливіше вже й нікуди. Так, Золо, люба, я геть утомився. А ти ні?
— Я вкрай виснажена, — відповіла вона.
— Отже, нас троє таких,— додав Тодд.
Вони знизили швидкість, проїжджаючи містечко Бойс. Коли воно залишилося позаду. Марк запитав:
— А ви що, справді збираєтеся в понеділок на заняття? Я — ні.
— Ти кажеш це вдруге, якщо не втретє, — зауважила Зола.— Якщо ти не збираєшся йти на заняття, то які в тебе плани?
— Немає в мене жодних планів. Буду жити сьогоднішнім днем.
— Гаразд, а що ти робитимеш, коли зі школи почнуть надзвонювати? — спитав Тодд.
— Не буду відповідати.
— Гаразд, тоді вони запишуть тебе у відсутні, повідомивши про це твоїх акул-позикодавців, і ті чимдуж накинуться на тебе, зачувши кров.
— А якщо не знайдуть? Що як я зміню телефонний номер і переїду до іншої квартири? Не важко зникнути в двомільйонному місті.
— Уважно тебе слухаю, — промовив Тодд. — Отже, ти почав ховатися. А як із роботою, з грошима, усілякими іншими клопотами?
— Я уже все обміркував,— відповів Марк і приклався до бляшанки.— Можливо, знайду роботу бармена, за готівку, звичайно. Або офіціанта. А може стану фахівцем із керування в стані сп’яніння, як отой відразливий тип, якого ми зустріли минулої п’ятниці в центральній тюрмі. Як там його?
— Даррелл Кромлі, — підказала Зола.
— Б’юся об заклад, Даррелл загрібає сотню тисяч на рік, нав’язуючи свої послуги. І все готівкою.
— Але ж у тебе немає ліцензії, — зауважила Зола.
— А ми питали Даррела про ліцензію? Авжеж, ні. Він назвався адвокатом. На його бізнес-картці написано, що він адвокат, тому ми вирішили, що він має ліцензію. А він із тим же успіхом може бути продавцем вживаних машин, який за сумісництвом підробляє у в’язниці.
— А як щодо слухань у суді? — спитала Зола.
— Ти хоч раз була в міському суді? А я був і бачив той цирк. Там швендяють сотні таких дарреллів кромлі, полюючи на злочинців-неофітів, аби злупити з них гонорар, а потім бігають туди-сюди по залах, у яких куняють із нудьги судді, й усі ці судді, діловоди й решта в залах суду просто впевнені, як-от ми тоді, що ті швенді в дешевих костюмах — справжнісінькі адвокати. Трясця, та в цьому місті сто тисяч адвокатів, і ще ніхто ніколи не зупиняв когось, щоб запитати: «А ти точно адвокат? Покаж ліцензію».
— Здається, пиво вдарило тобі в голову, — сказав Тодд.
Марк усміхнувся в дзеркало Золі.
13
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЗАНЯТЬ СЕМЕСТРУ означав гроші. Міністерство освіти перерахувало Фоґґі-Боттому по двадцять дві тисячі п’ятсот доларів за кожного студента на навчання і ще по десять тисяч на прожиток. Школа негайно перерахувала більшу суму за навчання своїм власникам — «Бейтріум Груп», а студентам вручила чеки на особисті витрати. У Відділі фінансової допомоги цього дня було пожвавлення — зголоднілі за готівкою студенти чекали на своє в довгих чергах.
Марк із Тоддом пропустили заняття і дочекалися своєї черги близько п’ятої, під закриття. Із двадцятьма тисячами в кишенях вони повернулися в шинок, який знайшли на вихідних. Бар «Когут» містився на Флорида-авеню в районі Ю-стрит, оддалік від Фоґґіботтомської клієнтури. Він займав підвальний поверх чотириповерхового будинку, що, хоча й був пофарбований у яскраво-червоний колір, не привертав зайвої уваги. Хазяїн Тодда, букмекер, якого всі звали Мейнард, володів і баром, і будинком, а також «Рудим котярою» і ще двома забігайлівками в місті. Тодд виканючив у Мейнарда, щоб той перевів його в «Когут». Також він погодився найняти Марка, який божився, що в нього величезний досвід змішування напоїв. Вони мали прислужувати в барі вечорами й на вихідних, і тепер, із новонабутою роботою, їхнє фінансове майбутнє здавалося більш райдужним. Звичайно, над ними досі тяжіли величезні борги, але вони не прагнули щось із цим робити.
Бар «Когут» із його атмосферою був типовим «місцевим генделиком». Більшість його завсідників працювали на уряд і жили неподалік або щодня забігали після роботи пересидіти за чаркою транспортні пробки. Зазвичай ті не розсмоктувалися кілька годин. На п’яту годину за широким, у формі півмісяця, шинквасом із полірованих червоного дерева й бронзи в два-три ряди стояли поважні чинуші середньої руки й хиляли міцні напої за зниженими в години пік цінами, втупившись у телевізор із «Фокс-ньюс». На кухні готували пристойну їжу за пристойні кошти.