Марк читав договір, намагаючись запам’ятати якомога більше. Повернувши його Клайну, він спитав:
— А ви часто таке утрясаєте?
— Постійно, — відповів той із такою пихою, наче був найвпливовішим із юристів.
— Скажіть, — утрутився Тодд. — У мене це, братуха побився на стадіоні, і йому шиють напад. Таке можете владнати?
— Звісно. Простий чи обтяжений?
— Мабуть, простий. А скільки візьмете?
— Тисячу, якщо не визнає провину. Але якщо дійде до суду, буде набагато дорожче.
— А можете витягти його з тюрми?
— Авжеж, які проблеми. Якщо не визнає провину, то вийде. Пізніше видалю запис про затримання. Це ще одна тисяча. Звісно, це якщо в нього чисте досьє.
— Дяка. Побалакаю з ним.
О першій суддя Канту прийняв на себе головування в суді й усі встали. Запрацював конвеєр: відповідачі й відповідачки за КСС одне за одним проходили хвірткою за викликом діловоди. Близько половини з них мали адвокатів. Кожного запитували: визнає чи не визнає провину. Тим, хто визнавав, обвинувач давав папери й просив сісти в кутку й заповнити. Тим, хто не визнавав, призначали з’явитися в суд у лютому.
Марк із Тоддом пильнували за кожним рухом і слухали кожне слово. Скоро їм самим братися до таких справ.
Коли викликали Ґордона Таннера, Клайн наказав:
— Зніми картуза.
Він підвів Марка до суддівської лави, де вони, задерши голови, подивилися на суддю.
— Вітаю, пане Клайне, — сказав суддя Канту.
Вони спостерігали за його роботою десь хвилин зо двадцять — такий собі Санта Клаус, з усмішкою й добрим слівцем для кожного, хто постав перед його очима. І хоча справи з дорожнього руху вважалися найнижчим щаблем судової кар’єри, здавалося, він щиро ними насолоджувався.
— Перше порушення? — спитав суддя Канту.
— Так, пане суддя,— відповів Клайн.
— Співчуваю, — жартівливо сказав суддя Маркові, у якого в животі утворилась грудомаха розміром із кулю для боулінга. Він усе чекав, що з хвилини на хвилину хтось, можливо, помічник обвинувача, вигукне: «Гей, знайоме ім’я! Але ж Таннер стрибнув з мосту!». Але обійшлось без сюрпризів. — Можу я глянути на ваші водійські права, пане Таннере?
— Розумієте, пане суддя, — насупившись промовив Марк,— я загубив свій гаманець. Усі кредитки й таке інше.
— Що ж, права вам і не знадобляться. Напевне, ви не визнаєте себе винним.
— Саме так, Ваша честь, — швидко промовив Клайн.
Суддя щось кудись записав, потім іще щось уже в інші папери і насамкінець проголосив:
— Гаразд, дата судового розгляду — чотирнадцяте лютого. Ото буде вам свято, на Валентинів день, — він так усміхнувся, ніби сказав щось дотепне.
Клайн переглянув документи, які взяв у діловоди, і сказав:
— Дякую, пане суддя. До побачення.
Вони відійшли від суддівської лави, і, коли вже пішли на вихід із залу, Марк прошепотів адвокатові:
— Скажіть, а нічого, якщо ми зависнемо тут, подивимось, як тут і що?
— Авжеж, якщо вам аж настільки нудно.
Вони пішли на задній ряд, і, коли Клайн зник, Тодд пошепки зауважив:
— Так ось як пораються з КСС. Нічого аж такого.
Інші адвокати приходили й ішли з напливом нових відповідачів. За десять хвилин Клайн повернувся з іншим клієнтом, якого, безсумнівно, тільки-но здибав у коридорі. Марк і Тодд поглинали цю виставу десь годину, а потім пішли. Згідно з бізнес-карткою Клайна, його контора була на І-стрит, неподалік від Окружного суду. Вони пройшли три квартали і знайшли адресу. Це був чотириповерховий будинок, явно по вінця наповнений адвокатами. У вказівнику імен біля вхідних дверей перелічувались понад десяток фірмочок і чимало практикуючих сольно. Безсумнівно, Клайн працював один. Поки Марк чекав зовні, Тодд увійшов до тісної приймальні, де за величезним столом поралася бліда худорлява дівчина. Вона привітала його без усмішки:
— Я можу чимось допомогти?
— Еге ж, я оце шукаю адвоката на ім’я Престон Клайн, — відповів Тодд, розглядаючись навкруги. На краю столу стояв коробок із чарунками, підписаними іменами полчищ адвокатів. У коленій іменній чарунці — акуратно складена кореспонденція.
— Ви клієнт?
— Можливо. Мені його рекомендували. Сказали, вправний адвокат у кримінальних справах.
— Ну, зараз він у суді. Я можу записати ваше ім’я і номер телефону, а він вам зателефонує.
— А його контора десь тут?
— Так, другий поверх. А що?
— А я можу побачити його компаньйона або помічника? Мені треба з кимось поговорити.
— Він працює один. Я його секретарка.
Тодд вагався, роззираючись, зрештою сказав:
— Гаразд, у мене є його номер, я йому зателефоную. Дякую. — Він вийшов раніше, ніж вона змогла щось відповісти.
— Як ми й гадали, — сказав Тодд по дорозі назад, — чувак працює на себе. Має комірку на другому поверсі, але без працівників. Дівчина в приймальні відповідає на дзвінки за всю цю ораву. Дешево й сердито.
— Мені це до вподоби, — зауважив Марк. — Тепер усе, що нам потрібно, — це дівчина.
14
ЗОЛА ПІШЛА В ПОНЕДІЛОК на одне заняття, але воно виявилося настільки гнітючим, що на інші вона просто забила. Лекція з «Прав літніх людей» — одна з тих факультативних дисциплін, що були дуже популярні серед третьокурсників, які второваним шляхом мчали до фінішної стрічки. Вони з Горді підписалися на цей курс і планували нудитися на лекціях по черзі, потім звірити конспекти й отримати п’ятірки або четвірки. На курс записалося мало студентів, приблизно двадцятеро, і коли місце праворуч залишилось незайнятим, Зола могла думати лише про Горді. Він мав би сидіти там. Вони почали зустрічатися минулого вересня і поводилися дуже обережно. Горді був популярним студентом, непересічною особистістю і привертав до себе багато уваги. Зола була не першою дівчиною, до якої він залицявся, але першою чорношкірою, в яку він закохався. Їхні друзі знали, що вдома на нього чекає сувора кохана, ревнивиця, яка часто приїжджає до Вашингтона, щоб його перевірити. Хоча Зола й Горді все приховували, із часом про їхні стосунки дізналися. Пішов розголос.
Викладач почав лекцію зі слів співчуття щодо трагічної смерті пана Таннера, і Зола спіймала кілька націлених на неї поглядів. Вона вже майже нічого не чула й не могла дочекатися, коли вже нарешті можна буде вийти із цього будинку, проте не раніше, ніж вона отримає свій чек на десять тисяч доларів. Зола віднесла гроші в банк і поклала на депозит, потім щільно закуталась і пішла гуляти містом. Коли небо посіріло, вона зайшла в Національну портретну галерею і згаяла там якийсь час.
Під час навчання в юридичній школі їй вдавалося знаходити тимчасову роботу — по кілька годин де-не-де. Вона була менш вибаглива, ніж решта її зубожілих друзів, і, позаяк не пила, рідко тусувалася на вечірках, користувалася громадським транспортом і заощадила трохи грошей. Двадцяти тисяч, що уряд щорічно позичав їй на прожиття, їй цілком вистачало, і на початок останнього семестру в неї залишилося шістнадцять тисяч на ощадному рахунку, про які ніхто не знав. Дріб’язок для Вашингтона, округ Колумбія, але великі гроші для Сенегалу. Якщо її батьків і брата зрештою депортують, ці гроші стануть вирішальним фактором їх виживання. Хабарництво там звичне явище, і хоча Золу тіпало від однієї думки про поїздку до Сенегалу, де її могли заарештувати або відмовити у виїзді, вона знала, що одного дня доведеться вирушити на порятунок своєї рідні, маючи на руках стільки грошей, скільки в неї є. Отже, вона заощаджувала, намагаючись не думати про борги.
Вона нічого не чула від своїх рідних. Користування телефоном у центрі утримання було суворо обмежено. Її батько сказав, що йому дозволять сповістити Золу, коли їх зрештою випроваджуватимуть, ще до вильоту до Сенегалу. Але здавалося, що правила депортації змінюються щодня. Вона запевняла себе, що вони ще в країні, і це її трохи заспокоювало. Чому? Вона не знала. Що краще: жити, наче в’язень, у федеральному таборі чи жити залишеним напризволяще на вулицях Дакара? Жоден із сценаріїв не давав найменшої надії. Їм ніколи не дозволять повернутися до своїх у Ньюарку. За чорну роботу, яку вони виконували впродовж двадцяти шести років, тепер візьмуться інші нелегальні іммігранти. Цикл триватиме, бо комусь треба виконувати цю роботу, а справжні американці нею гидують.