Коли Зола не сумувала за Горді й не картала себе, вона хвилювалася за своїх рідних, які опинилися в такій страшній скруті. А коли вона якось прихитрялася відгородитися від трагічних думок, вона залишилася віч-на-віч із невпевненістю в завтрашньому дні. Тягнувся холодний і похмурий січень, і Зола впала в глибоку й цілком очікувану хандру.
Після десяти днів нерозлучного життя з Марком і Тоддом їй конче потрібно було побути на відстані. Вони пропускали заняття і перебували в непохитній впевненості, що більше ніколи не повернуться до школи. Час від часу вони писали їй, аби взнати, як вона там, але складалося враження, що вони захоплені чимось важливішим.
У вівторок перед обідом вона почула гуркіт у квартирі навпроти й зрозуміла, що Таннери забирають коробки з речами Горді. Вона хотіла було привітатися з ними та висловити співчуття, але передумала. Пан Таннер і брат Горді биту годину ходили туди-сюди — від квартири до орендованого фургона, що стояв на вулиці. Неприємна робота, вона чула як вони з трудом протискаються крізь відкриті двері. Коли вони поїхали, вона взяла запасний ключ і пройшла в квартиру Горді. Старі меблі, що надавалися разом із помешканням, стояли на місці. У темряві вона сіла на диван і розридалася.
Вона двічі несвоєчасно заснула на цьому дивані, дозволивши Горді вирушити в ніч. Її провина безмежна.
У середу вона одягнулася, аби йти на заняття, і вже майже вийшла з дому, коли подзвонив батько. Вони все ще в центрі утримання і досі не знають остаточної дати виряджання. З моменту її останнього візиту нічого не змінилося. Він намагався говорити життєрадісним тоном — справжній подвиг у його обставинах. Зола намагалася відшукати родичів у Сенегалі, щоб попередити їх і просити про допомогу, але й досі не досягла успіху. За двадцять шість років усі зв’язки обірвались, і навряд чи їх повернення в рідний край радо вітатимуть. А поза-як батько навіть точно не знає, коли їх туди повернуть, домовлятися про щось конкретне було неможливо. Сам батько казав, що більшість родичів давно втекли з країни. А в тих, хто залишився, свої проблеми, їм не до співчуття.
Вони розмовляли двадцять хвилин і після дзвінка вона знову занепала духом. Заняття в юридичній школі тепер здавалися чимось несуттєвим. Вона ходила туди, оманена мрією стати адвокатом і боротися, захищаючи свою сім’ю та інших іммігрантів. Тепер усе це не має значення, пусте заняття.
Вона зібрала невелику бібліотеку порадників і процесуальних норм стосовно іммігрантів і просиділа кілька годин онлайн, читаючи статті, блоги й урядові публікації. Вона була на зв’язку з кількома правозахисними групами та адвокатами, які надавали допомогу іммігрантам. Її досі лякало одне питання. ІМП у своїй жазі хапати й депортувати постійно припускалася помилок. Зола зібрала матеріали з випадками, коли під час зачисток були захоплені й вислані законнонароджені нащадки, громадяни США. Вона знала з десяток історій про те, як громадяни, чиї батьки не мали виду на проживання, теж були помилково марковані та видворені. І майже в кожному випадку незаконний арешт відбувався після того, як батьків поміщали в центр утримання.
Як одна із сім’ї утримуваних у центрі, вона почувалася самотньою і вразливою і знову почала боятися кожного стуку в двері.
У четвер вона вдягнулася в найліпше заради співбесіди в Міністерстві юстиції. Вакансій для початківців було багато, але й вимоги були суворі. Їй пощастило вже тому, що її запросили на співбесіду. Зарплата — 48 тисяч на рік — не зовсім така, про яку вона мріяла три року тому, але ті фантазії вже давно розвіялись.
Федеральний уряд створив програму амністії студентських боргів для молодих юристів, які працюють на державній службі. У програмі зазначалося, що студенти, які працюватимуть в будь-якому державному закладі місцевого, штатного або федерального рівня або в некомерційній установі, що офіційно визнана, виплачуватимуть лише десять відсотків від своїх річних зарплат упродовж десяти років, а решту боргу скасують. Це було спокусливим для багатьох студентів, зокрема з Фоґґі-Боттому, особливо в світлі млявого ринку праці в приватному секторі. Більшість обирали роботу в правових закладах, інші йшли вчителювати або вступали до Корпусу Миру.
Співбесіда відбувалася на цокольному поверсі адміністративної будівлі на Вісконсин-авеню, далеко від головного управління Міністерства юстиції біля Білого дому. Зола зайшла й відмітилась. Маленька приймальня була заповнена студентами останнього курсу, серед яких були й Фоґґіботтомці. Вона взяла номерок, постояла, поки не звільнився стілець, і ледве не втекла, коли її викликали. П’ятнадцять хвилин вона говорила з дратівливим невдахою з міністерства й не могла дочекатися, коли можна буде звідти піти.
З огляду на нестабільність її життя десять років — то задовгий строк для будь-яких зобов’язань.
15
У П’ЯТНИЦЮ її ЗАПРОСИЛИ на обід у бар «Когут» — місце, про яке вона ніколи не чула. Як сказав Тодд, вони з Марком бажають пригостити її вишуканою стравою. Одного погляду на це місце було достатньо, аби зрозуміти: щось намічається. Вони чекали на неї за столиком у кутку — обидва в нових костюмах, обидва неголені, з доглянутими борідками, в обох на писках химерні нові окуляри: на Маркові — круглі з роговою оправою, на Тодді — вузькі без оправи, в європейському стилі.
Вона сіла навпроти й запитала:
— То що відбувається?
— Ти ходила цього тижня на заняття? — поцікавився Тодд.
— Намагалася. Принаймні спробувала. А от вас я там щось не бачила.
— Ми кинули школу, — сказав Марк. — Настійно рекомендуємо й тобі.
— Це так п’янить, Золо, — додав Тодд. — Ніяких більше занять. Ніяких хвилювань про адвокатський іспит.
— Я слухаю, — промовила вона. — Де ви доп’яли ці костюми?
Офіціант приніс замовлені напої: пиво для хлопців, содова для неї.
— Це наш новий образ, Золо, — пояснив Марк. — Ми тепер адвокати й нам належить мати відповідний вигляд, хоча в нашому секторі він не конче має бути надто вишуканим. Фахівці з КСС, як ти знаєш, нечасто потрапляють на обкладинки глянцевих журналів штибу GQ.
— Зрозуміло. І хто ж це впаде в такий відчай, що найме вас?
— Ми заснували свою шарагу, — промовив Тодд. — Найняли самі себе. Юридична консультація «Апшо, Паркер і Лейн». — Він вручив їй нову бізнес-картку з назвою фірми, адресою і телефонним номером.
Вона глянула на неї, потім роздивилася уважніше й запитала:
— Ви, мабуть, жартуєте, так?
— Серйозніше нікуди, — заперечив Марк. — І ми наймаємо на роботу.
Вона глибоко зітхнула, повагом виставила перед собою обидві долоні:
— Гаразд. Більше нічого не питаю. Або розказуйте, що відбувається, або я піду.
— Нікуди ти не підеш, — сказав Тодд. — Ми переїхали з наших квартир, кинули школу, змінили імена і знайшли спосіб заробляти гроші. Ми збираємось називатися адвокатами, відшукувати в кримінальних судах клієнтів і брати в них гонорар, звісно, готівкою. І сподіватися на бога й чорта, що нас не спіймають.
— Нас не спіймають, — запевнив Марк. — Там сила-силенна таких, як ми, роблять те саме.
— Але вони всі ліцензовані, — нагадала Зола.
— Звідки ти знаєш? Ніхто не перевіряє. А клієнти й поготів. Вони завжди перелякані до смерті, приголомшені, їм і на думку не спаде спитати. Як-от ми не питали в Даррелла Кромлі в тюрмі.
— Це неправомірно, — не здавалася Зола. — Я не те щоби багато чого навчилася в Фоґґі-Боттомі, але знаю, що адвокатська практика без ліцензії протизаконна.
— Тільки якщо нас спіймають, — зауважив Марк.
— Авжеж:, ризик є, — додав Тодд. — Але це не важливо. У гіршому випадку ми просто вчергове зникнемо.