Біля Монумента Вашингтону вона стала в довгу чергу охочих піднятися вгору, але невдовзі їй набридло стояти й вона пішла далі. Їй подобалися музеї Смітсонівського інституту, і вона провела кілька годин, занурившись в американську історію. За весь день їй жодного разу не спала на гадку юридична школа чи пошук «гідної роботи юристом».
Пізніше в той же день Тодд надіслав їй повідомлення із запрошенням на «ще один вишуканий обід». Але вона відмовилась, мовляв, у неї свої плани. Вона почитала книжку, подивилася старе кіно і одразу після одинадцятої лягла спати. Будинок розривався від гучної музики і буйства студентів, які бігали туди-сюди — у середину й назовні. Суботня ніч у великому місті. Близько першої ночі її розбудила сварка в коридорі, але вона все-таки спромоглася заснути.
Зола спала глибоким сном, коли хтось загрюкав у двері. Іммігрантам, особливо нелегальним, правила гри були добре відомі: завжди тримай одяг і взуття поряд, як і телефон, не підходь до дверей, молись і сподівайся, що це не ІМП. А якщо це вони, то все одно виб’ють двері, й нікуди ти не дінешся. Проте Зола була така сама законна громадянка, як і будь-який імпівець, і тому не грала за цими правилами.
Не тямлячись від страху, вона натягнула джинси. Грюкіт не стихав, і за дверима гучно заволали: «Відчиняй! Імміграційна поліція!». Вона принишкла в кімнаті й із жахом витріщилася на двері; її серце калатало, як відбійний молоток. Схопивши телефон, вона майже набрала Марка, наче він міг прибігти о другій ночі та врятувати її. Грюкіт припинився. Голосів було не чути, лише човгання ніг. Вона вирішила, що зараз почнуть вибивати двері, але нічого не відбувалося. Тиша. Відтак десь наприкінці коридора почувся сміх.
Чи справді то були імпівці, чи то чийсь пришелепкуватий жарт? Вона чекала, затамувавши подих. Проходили хвилини, а вона стояла, заклякши в пітьмі, не сміючи й писнути. Імовірно, імпівці, бува, заходять поставити кілька запитань, але ж не серед ночі, чи не так? І взагалі, якщо імпівці й приходять, то правильно виконують свою роботу — не грюкають у двері й не ідуть, якщо ніхто не відповів.
Незалежно від того, хто там насправді був, шкоди їй було завдано. Зола повільно повернулася в спальню, одягла светр, взулася і ще трохи почекала. Заспокоївшись, вона відчинила двері, визирнула в коридор, подивилась ліворуч і праворуч і, нікого не побачивши, вийшла й зачинила за собою двері. Відкривши запасним ключем квартиру Горді, вона зайшла всередину і, не ввімкнувши світла, випросталася на незастеленому матраці.
Заснути було неможливо. Більше так жити не можна. Якщо вже обидва її друга настільки збожеволіли, що почали нове життя, то й вона спробує щастя разом із ними.
МОРГАНА НЕШ НАДІСЛАЛА ЛИСТА:
Дорогий Марку!
Мені дуже шкода Вашого друга, і я розумію, чому Ви так засмучені Проте давайте спробуємо прояснити ситуацію з «Несе Скелтон» і почнемо розмову про графік виплат.
Прийміть мої співчуття
У неділю вранці Марк відкрив вогонь у відповідь:
Дорога пані Неш!
Дякую за Ваші співчуття вони багато для мене значать. Здається мене звільнили з «Несе Скелтон», звільнили ще до того, як я почав там працювати, і це добре, тому що то був гадючник і мені були бридкі всі хто там працював. Отже, я знову безробітний, як і решта моєї групи, і насправді я морально не готовий починати пошуки чергової тупикової роботи, так що, будь ласка, відчепіться від мене, гаразд?
З любов’ю,
Передусім у понеділок вранці вона відповіла:
Дорогий Марку!
Мені шкода, що Ви так засмучені Я просто виконую свою роботу, і ця робота вимагає від мене залучити Вас до обговорення плану погашення боргу. В окрузі Колумбія дуже багато хороших робочих місць, і я певна, Ви знайдете гідну роботу юристом. Просто тримайте мене в курсі Ваших пошуків.
Марк відповів:
Дорога пані Неш!
Яких ще пошуків? Нічого нема. Я зараз лікуюсь, і мій психотерапевт порадив мені не звертати на Вас уваги. Звиняйте..
17
У ПОНЕДІЛОК ВРАНЦІ, дочекавшись, коли всі підуть на заняття і будинок спорожніє, вони перевезли Золині речі в її нове житло на третьому поверсі над баром «Когут». Якщо її нові «хороми» й не справили на неї враження, вона ніяк це не показувала. Вона розпакувала свій одяг і різні дрібнички з усмішкою і здавалася задоволеною своєю схованкою. Це ж не назавжди. Дитиною в Нью-арку вона жила в набагато гірших умовах без жодної можливості усамітнитися. Марк і Тодд і гадки не мали, наскільки бідною була того часу її сім’я.
Поки підрядник із бригадою працьовитих і, безперечно, нелегальних словаків працювали над перетворенням комірчини на санвузол, компаньйони йшли вулицею на пізній ланч. За салатами і крижаним чаєм Тодд окреслив основні правила їхньої співпраці. Вони житимуть у світі готівки, ніяких кредитів — картки залишають сліди. Вони домовилися з Мейнардом про оренду в обмін на працю. Тодд і Марк працюватимуть у барі по двадцять п’ять годин на тиждень, і це ніде не буде зазначено. Мейнард також погодився, що це покриє витрати і за комунальні послуги, інтернет і кабельне телебачення; також він дозволив їм користуватися своєю адресою для очікуваної ними пошти. Здається, йому сподобалася ідея мати при собі трьох приятелів-адвокатів, що переховуються в його домі, і він, вочевидь, не вбачав відмінності між юридичною консультацією і адвокатською фірмою. Зайвих питань Мейнард не задавав.
Була якась іронія в тому факті, що їхнє прагнення уникати кредитів підживлювалося спільним боргом у 600 тисяч доларів, отриманих у кредит, але їм тоді було не до іронії.
Вони ще раз відвідали тіньового «консультанта з безпеки» і купили липові водійські права для Золи — її єдине посвідчення особи. Як тільки вона стала Золою Паркер, друзі купили їй новий стільниковий телефон, але залишили й старий, щоб знати, якщо хтось їх шукатиме. Їх усіх могли засудити орендодавці, але то марна справа, бо Марк Фрейжер, Тодд Лусеро і Зола Маал вже не існували й, очевидно, покинули місто. Із часом їхні позикові консультанти оголосять їх такими, що не виконують зобов’язання за боргами, але до цього ще було кілька місяців. А втім, важко ефективно засудити того, кого неможливо знайти. Вони намагатимуться уникати всіх старих друзів, але оновлюватимуть сторінки у Фейсбуці, хоч і не так активно, як раніше. Із ЮШФБ жодних контактів не матимуть, упевнені, що адміністрація не помітить їхньої відсутності на заняттях.
Інколи Золу вражала ця змова. Це безумство, яке, безперечно, погано закінчиться, але тут їй було безпечніше, а для неї головне — саме безпека. Щодо її компаньйонів, то вони або надто самовпевнені, або робили добру міну при поганій грі. У думках вона розуміла, що вони й самі не знають, що їм робити, але ентузіазму в них хоч відбавляй. Крім того, вона хоч і з неохотою, але визнала, що її втішає їхня вірність.
Марк посерйознішав і підняв тему особистого життя. Важливо не зав’язувати нових дружніх взаємин і уникати тривалих стосунків — віднині жодних побачень. Ніхто не має знати про їхню аферу. Треба збудувати навколо їхньої компанії непробивну стіну.
— Ти з мене смієшся? — перервала його Зола. — Ми тільки-но поховали мого коханого, а ти думаєш, я зразу почну з кимось зустрічатися?
— Аж ніяк, — заперечив Марк. — Ні Тодд, ні я наразі ні з ким не зустрічаємося, і було б непогано, аби так залишалось надалі.