У коридорі Даррелл діловито озвучив жахливі новини.
— Мою фірму найняв Рамон Тейпер, якому не пощастило бути затриманим за кермом у стані сп’яніння.
Так, ось він, зв’язок. Кромлі завмер і пильно подивився на Марка.
— Ми зустрічалися раніше? У вас справді знайомий вигляд.
— Не мав такого задоволення. Тут крутиться багато адвокатів.
— Так, дійсно, — промовив Кромлі із сумнівом. Він витяг із обшарпаного портфеля якісь формуляри й вручив їх Марку. — Це копія мого договору з паном Тейпером, разом із його заявою щодо припинення вашого представництва. Ми провели останні два дні вивчаючи його справу про медичну недбалість у Віргінії, і все скидається на те, що строк давності збіг. Адже вам це відомо, чи не так?
— Звісно. Ми подивилися справу й віддали доктору на експертизу. Він сказав, що недбалості не було. Безнадійна справа.
У Марка підігнулись коліна й закалатало серце.
— Ще б пак! Зараз справді безнадійна, бо строк давності закінчився. Ви подавали терміновий позов, щоб запобігти настанню строку давності?
— Авжеж ні. Бо немає відповідальності по справі. Позов — марна витрата часу.
Даррелл у відчаї похитав головою, ніби він мав справу з ідіотом. Марк ледь стримався, щоб йому не вмазати. Ветеран вуличної адвокатури штибу Кромлі певно міг за себе постояти.
— Подивимось, — сказав Кромлі суворо, мов такий собі крутий дядько. — По-перше, мені потрібні медичні записи. Я дам їх на розгляд справжньому експерту, і, якщо він там знайде хоч якийсь натяк на відповідальність, тобі капець, приятелю.
— Це безнадійна справа, Даррелле.
— На твоєму місці я б уже звернувся за страхуванням від помилок і пропусків.
— Тобто хочеш засудити іншого адвоката?
— Саме так, чорт забирай, якщо буде за що. Я робив це раніше, зроблю і тепер.
— Із тебе станеться.
— Надішлеш мені записи, ясно?
Цієї миті до них підбігла перелякана жінка й запитала:
— Скажіть, а ви адвокати?
Марку наче відняло мову. А Даррелл, навпаки, швидко взяв бика за роги. Із своєю коронною похмурістю він відповів:
— Безперечно. Якісь неприємності?
Марк позадкував і залишив їх із їхніми справами.
У БАРІ «КОГУТ» компаньйони скупчилися за столиком якнайдалі від передвечірнього натовпу. Марк тільки-но скінчив оповідь про Кромлі, і вони сиділи приголомшені. Зола спитала:
— І що тепер?
— Нумо, припустімо найгірше, — розпочав Марк. — Найімовірніший сценарій такий: Кромлі подивиться записи, які я йому вишлю із затримкою в кілька днів, бо інакше він не відчепиться, а він дасть їх на розгляд якомусь експерту. Якщо з відповідальністю все кришталево ясно, як то казав Кунс, Кромлі зрозуміє, що в Рамона і його колишньої дружини була збіса вигідна справа. Позаяк він тепер не зможе засудити лікарів і лікарню, відповідальними за все він призначить нас. Тож він учинить позов на десять мільйонів доларів проти нашої фірмочки, і тоді пиши пропало. На якомусь етапі — і ми ніяк не зможемо завбачити, коли саме, — нас розкриють. Він перевірить базу Асоціації адвокатів і дізнається правду. Він повідомить суди й почнеться розслідування. Наші імена є на десятках протоколів, тому скласти все до купи багато часу не займе.
— А це буде кримінальне розслідування? — знову запитала Зола.
— Так. Коли ми починали неліцензовану практику, ми знали, що це кримінальний злочин. Не серйозний, але, як не крути, злочин.
— Але кримінальний злочин чи посадовий злочин?
— Кримінальний.
— Там іще одна заковика, Золо, — сказав Тодд. — Ми збиралися тобі розповісти, але якось не склалося.
— То кажіть, — промовила вона. — Послухаємо.
Марк із Тоддом обмінялися поглядами, і Тодд почав:
— Ну, є така гарненька прокурорка в десятому відділі, звати Гедлі Кавінесс. Марк зустрів її в барі кілька тижнів тому, і вони злигалися. Вочевидь, вона багато злигається і любить розмаїття. Якось я зустрів її в суді, одне потягло за собою інше, і ми теж розважалися. Двічі. Наступного ранку в бубличній вона дала мені знати, що повністю в курсі нашої маленької афери. Сказала, що їй, в принципі, пофіг, вона навіть вважає, що це прикольно, що їй подобається підтримувати секретність і таке інше, але в цьому ділі нікому довіряти не можна.
— Особливо фіктивним адвокатам, — зауважила Зола.— Я думала, ми домовились обмежити наші зв’язки зі сторонніми.
— Не встояв, — покаявся Марк.
— Аж надто приваблива, — додав Тодд.
— А чому ви раніше не розповіли?
— Так це було на тих вихідних, — відповів Марк. — Ми поки що думаємо, що вона нешкідлива.
— Нешкідлива?— перепитала Зола, округливши очі. — Отже, ми маємо красунечку Гедлі, про яку ми поки що не думаємо, і Даррелла Кромлі, через якого справді треба хвилюватися.
— І не забувай Моссберґа з Чарльстона,— нагадав Марк.— Він той ще гад, залюбки спопелив би нас.
— Блискуче, — сказала вона. — Після трьох місяців діяльності фірма «Апшо, Паркер і Лейн» пішла на дно.
Вона сьорбнула безалкогольного питва й роззирнулася. Доволі довго ніхто не промовив і слова, усі троє зализували рани й прораховували подальші ходи. Зрештою Зола промовила:
— Підписуватись на справу про медичну недбалість було поганою ідеєю, так? Ми й гадки не мали, що з нею робити, і реально її запороли. Для нас це обернулося катастрофою, але подумайте й про Рамона з його дружиною. Через нас їм нічого не дісталося.
— Вони сиділи на цій справі два роки, Золо, — додав Марк.
— Ми можемо пережовувати це вічність і нікуди не прийти,— сказав Тодд. — Треба сфокусуватися на майбутньому.
Ще одна довга пауза в розмові. Тодд підійшов до бару й замовив ще два пива, повернувся з ними до столу й утішив:
— Подумайте ось про що. Кромлі позивається на нас до суду за професійну недбалість, імена відповідачів — Тодд Лейн, Марк Апшо і Зола Паркер. Троє неіснуючих людей. Як він віднайде наші справжні особистості?
— І ми при цьому допускаємо, що красунечка Гедлі теж не знає наших справжніх імен, так? — спитала Зола.
— Звісно, не знає, — запевнив Марк.
— А Моссберґ?
— І гадки не має.
— Отже, нам залишається або ховатися, або тікати, — підсумувала вона.
— Ми вже ховаємося, — сказав Тодд, — але нас знайшли. Якщо вже Рамон підійшов до нас так збіса близько, думаю, професійний детектив запросто нападе на наш слід. Наша адреса на мільйоні карток, і ми розкидалися ними направо й наліво.
— Усе відбуватиметься не так вже й швидко, — розмірковував Марк. — Кромлі знадобиться близько місяця, аби вчинити позов. Ми взнаємо, коли це станеться, бо проглядаємо списки справ, призначених до слухання. Потім він зрозуміє, що судиться з людьми, яких не існує, і це надовго зіб’є його з пантелику. Асоціація адвокатів буде ганятися за своїм хвостом, шукаючи трійцю фантомних адвокатів.
— Я так вважаю, що нам треба триматися подалі від судів,— промовив Тодд.
— О, так. Ті деньки вже пройшли. Більше не будемо переслідувати нещасних і пригнічених.
— А як щодо справ, що розглядаються? Ми маємо кинути цих людей?
— Саме це ми і зробимо, — вирішив Марк. — Ми не можемо закрити ці справи, бо не можемо ризикувати та йти до суду. Ще раз: пройшли ті деньки. А нині діємо так: не приймаємо жодних дзвінків від клієнтів або будь-кого, пов’язаного з нашою минулою діяльністю. Користуємося передплаченими мобільними тільки для дзвінків поміж собою, ігноруючи всі інші.
— У мене й так вже два телефони, — зітхнула Зола. — Тепер ще й третій носити?
— Так, — сказав Марк. — І будемо відслідковувати дзвінки на всіх трьох, щоб знати, хто нас шукає.
— І мені вже не треба хижачити по лікарнях?— спитала вона з усмішкою.
— Боюся, що так.
— Хижачка з тебе так собі, — пустив шпильку Тодд.
— Дяка. Ненавиділа кожну хвилину.
Підійшов менеджер і сказав:
— Гей, Тодде, сьогодні працюєш. Бракує людей, ти нам потрібен.
— Зараз буду, — відповів Тодд і махнув, що той може йти. Коли менеджер пішов, Тодд спитав: — Отже, банда, що далі?