Поки вони їли, позираючи на Золу, та дістала телефон і вже вдруге зателефонувала Діалло Ньянгу. Дакар знаходився чотирма часовими поясами східніше, і робочий день там був у повному розпалі. І знову їй не відповів ані Діалло Ньянг по стільниковому, ані хтось із його офісу за номером дротової лінії зв’язку. За ті п’ять тисяч доларів, що Зола перерахувала йому кількома тижнями раніше, Ньянг погодився зустріти її сім’ю в аеропорту, організувати тимчасовий притулок і, що найважливіше, підмазати органи влади. Він називався справжнім експертом у імміграційних питаннях, який точно знає, що треба робити. Не додзвонившись до нього, Зола ошаленіла.
Оскільки чимало людей знали їхню адресу, повертатися додому було не кращою ідеєю, тому вони пройшли кілька кварталів, знайшли «Старбакс», купили кави, відкрили ноутбуки й повернулися до телефонних довідників. Пошук нових фіктивних клієнтів дозволяв згаяти час і зайняти розум.
ІЗ МОНОТОННИМ ПЛИНОМ ЧАСУ ПЕРЕЛЬОТУ пасажири потроху жвавішали й ставали балакучішими. Багато хто стверджував, що їх там чекатимуть, хоча невпевненість у їхніх словах відчувалася майже фізично. Ніхто навіть не прикидався оптимістом. Вони жили в іншій країні багато років і не мали навіть належних документів або посвідчень особи, принаймні сенегальського зразка. Власників фальшивих водійських прав США примусили їх здати. Загальновідомо, що дакарська поліція доволі жорстко ставилася до тих, які повернулися. Їхня логіка була проста: якщо ти не хотів тут жити, то й ти тут також нікому не потрібен. Якщо із США тебе витурили, отже, ти взагалі нікому не потрібен. До них переважно ставилися як до ізгоїв. Їм важко було знайти житло та роботу. Хоча більшість із їхніх співвітчизників мріяли іммігрувати до США і Європи, вони, втім, зневажливо ставилися до тих, хто спробував, але зазнав поразки.
Рідні Абду й Фанти були по всій країні, але їм не можна було довіряти. Упродовж усіх цих років із ними неодноразово зв’язувалися рідні та двоюрідні брати й сестри, які бажали нелегально виїхати в США, але Абду і Фанта не могли або не хотіли до цього залучатись. Жити без документів і без того небезпечно. Нащо ризикувати прикриттям, допомагаючи іншим?
А тепер їм самим знадобилась допомога, але не залишилось нікого, кому вони могли б довіряти. Зола запевнила їх, що Діалло Ньянг, чиї послуги оплачені заздалегідь, може про них подбати. Вони ревно молилися, аби він втрутився і підтримав їх.
Вони летіли вдень і вночі. Після одинадцяти годин перельоту й двох сніданків тим, що було в коричневих пакетах, літак почав знижуватись над Дакаром, і знов бортом заволодів гнітючий настрій. Їхній політ завершився опісля півночі — цілодобова подорож, про яку ніхто з них не домовлявся. Літак викотився до головного терміналу й зупинився біля останнього виходу в довгому ряду інших. Двигуни замовкли, але двері лишалися зачинені. Один із імпівців пояснив, що, як тільки вони увійдуть до терміналу, за них уже відповідатимуть сенегальські уповноважені, поза юрисдикцією США. Нехай щастить.
Тільки-но двері відкрилися, вони схопили свої чували й почовгали з літака вниз трапом. У терміналі їх провели до великої вільної зони, відокремленої від головного залу рядом поліціянтів у однострої. Ті були повсюди, і ніхто з них і близько не видавався дружелюбним. Уповноважений у костюмі почав гавкаюче віддавати інструкції французькою — офіційною мовою Сенегалу.
Коли чотири місяці тому їх заарештували, і загроза депортації стала явною, Абду й Фанта знов заговорили рідною французькою. Після того, як вони двадцять шість років цуралися її, наполегливо вивчаючи англійську, попервах їм було важкувато. Але поступово мова повернулася, і, мабуть, єдиним позитивним аспектом їх утримання, було те, що вони знов говорили рідною мовою. З іншого боку, Бо ніколи не чув французької вдома й не насмілився вивчати її в школі. Спочатку він не міг вимовити ані слова, але в Бардтауні він став більш умотивованим. За чотири місяці безперервного спілкування французькою з батьками він став трохи чи не експертом.
Але уповноважений говорив швидко й багатослівно. Більшість із біженців наче заіржавіли й не встигали за ним. Процедура розпочалася, коли поліціянт узявся переглядати американські документи. Він підкликав Маалів, махнувши рукою, і закидав їх питаннями. Із якої вони частини Сенегалу? Як довго були в США? Хтось із членів сім’ї там залишився? Чи є рідні в Дакарі або іншому місті чи селі? Де вони планують жити? Запитання мали на меті познущатися з них. Кілька разів поліціянт застерігав Абду, що тому краще говорити правду. Абду запевняв його, що не бреше. Бо помітив, що деяких депортованих конвоюють у інше місце залу, де чекали люди. Вочевидь, то були щасливці, яких відпустили до рідних і близьких. Поліціянт запитав, чи є в них зв’язки в Дакарі. Коли Абду назвав ім’я Діалло Ньянга, їхнього повіреного, поліціянт поцікавився, чого це їм потрібен адвокат. Абду намагався пояснити, що його найняла їхня дочка в Штатах, тому що тут у них немає сім’ї, на яку можна розраховувати. Поліцейський подивився на аркуш паперу й сказав, що пан Ньянг до поліції не звертався. І не прийшов їх зустріти. Він указав на ряд стільців і наказав їм чекати, після чого підійшов до чоловіка в костюмі.
Пройшла година, і поліція вивела із зони більшість пасажирів. Коли залишилось близько десятка, той чоловік у костюмі підійшов до Маалів і сказав:
— Пана Ньянга тут немає. Скільки у вас при собі грошей?
— Приблизно п’ятсот доларів США, — підвівшись відповів Абду.
— Добре. Ви можете зняти номер у готелі. Ідіть за цим поліціянтом. Він вас відвезе.
Уже знайомий їм полісмен кивнув, і вони підняли свої чували. Він провів їх через зал, потім вони вийшли з терміналу і пройшли на автостоянку, де на них чекав поліційний фургон. Поліціянт сів поряд із ними на заднє сидіння, і двадцять хвилин вони їхали мовчки порожніми звивистими вулицями, і вже біля входу в потворний п’ятиповерховий готель він сказав їм вилазити.
Перед дверима готелю він поінформував:
— Ви зупинитесь тут лише тому, що в’язниця переповнена. Не виходьте звідси ні за яких обставин. Через кілька годин ми за вами прийдемо. Є запитання?
Судячи з його тону, краще було ні про що не питати. Наразі вони були вдячні вже за те, що вони тут, а не у в’язниці. Полісмен зирив на них так, ніби ще не все було сказано. Він підпалив сигарету, випустив дим і сказав:
— І я б хотів оплати за свої послуги.
Бо відвернувся й прикусив язика. Абду поставив на землю свої чували й сказав:
— Звісно. Скільки?
— Сто американських.
Абду потягнувся до кишені.
ПОРТЬЄ ДРІМАВ У КРІСЛІ за конторкою і, здавалося, розсердився, що його потривожили о такій годині. Спершу він сказав, що вільних місць немає — готель заповнений під зав’язку. Абду зміркував, що готель і поліція в змові, і вся ця сценка з відсутністю вільних місць — частина спектаклю. Він пояснив, що його дружина хворіє, і їм треба десь заночувати. Портьє втупився в екран свого комп’ютера й примудрився знайти невелику кімнату, звісно, за преміум-ціною. Абду, здавалося, вже нічого не хвилювало, він забалакував портьє мов справжній заклинач змій. Сказав, що має тільки американську готівку, яка, звісно, тут неприйнятна — тільки західноафриканські франки. Фанта вдала, що от-от зомліє. Бо мало що розумів із швидкого обміну репліками французькою, але йому захотілося перегнутися через конторку й задушити того дерилюда. Абду не сприймав відмови й фактично жебрав кімнату. Портьє трохи відтанув і сказав, що вниз по вулиці є банк. Вони можуть заселитися в кімнату, але зранку він насамперед хоче отримати свої гроші в місцевій валюті. Абду погодився, розсипаючись у подяках, і портьє знехотя передав йому ключ.
Абду спитав, чи можна їм зателефонувати в США. У жодному разі. Коли за кімнату буде сплачено, тоді буде можна, але тільки з передоплатою. Уже була третя ночі — одинадцята вечора в США, — коли вони зайшли в маленьку задушливу кімнату на четвертому поверсі. Єдине вузьке ліжко було присунуте до дальньої стіни.