— А що може вдіяти адвокат?
— Відстрочувати, відкладати, переносити. Виграє нам трохи часу, відтягне видачу судового ордера. Домовиться з прокурором про угоду, вбереже нас від ув’язнення.
— Щоб там не трапилося, але в тюрму я не піду, Тодде.
— Ми про це вже говорили. Усе, що нам треба, — це час, а спритний адвокат може відкладати справу місяцями.
Марк затягнувся сигарою, набравши повний рот диму, і випустив густу хмару.
— Є хтось на прикметі?
— Даррелл Кромлі.
— Ох і бовдур. Надіюсь, він і досі намагається нас розшукати.
— У мене на умі Філ Саррано. Коли ми вступили до Фоґґі-Боттом, він перейшов на третій курс. Нормальний такий, працює в невеличкій фірмі, що займається кримінальними справами, неподалік від Капітолійського пагорба.
— Пам’ятаю. А скільки він візьме?
— Не взнаємо, доки не спитаємо. Від п’яти до десяти, а ти як думав?
— Поторгуйся, гаразд? Бо в нас досі скрутно з фінансами.
— Я йому зателефоную.
Філ Саррано запросив десять тисяч уперед. Тодд вдавився, задихнувся, здавалося, впав у шок і став заїкатися, а потім пояснив, що він і його співучасник — просто двійко відрахованих зі школи безробітних, над якими висить сукупний борг у півмільйона. Тодд запевнив його, що справа не дійде до судового процесу і не відніме в нього багато часу. Він потроху збивав ціну, і зрештою вони зійшлися на шести тисячах доларів, які Тодд, за його словами, змушений позичити в бабусі.
Через годину Саррано перетелефонував і засмутив їх новиною, що суддя Ейб Еббот, призначений на цю справу, бажає, аби обидва відповідачі особисто з’явилися о десятій нуль-нуль, у п’ятницю, в шостий відділ Окружного суду. Очевидно, суддю Еббота заінтригувала ця справа, і він вирішив докопатися до самої суті. Тож відтермінувати початкову явку не вдалося.
— Також він бажає знати, де наразі перебуває Зола Маал, — повідомив Саррано.
— Чого не знаємо, того не знаємо, — відповів Тодд. — Хай пошукає в Африці. Її сім’ю на днях депортували, можливо, вона вирушила слідом за ними.
— Отже, в Африці? Гаразд, перекажу.
Тодд переповів Маркові лиху звістку про те, що їм доведеться повернуться до Вашингтона набагато раніше, ніж вони очікували. Тодд одного разу поставав перед суддею Ебботом; Марк теж. Майбутнє возз’єднання не тішило.
38
БУДИНОК ФРЕЙЖЕРА ЗНАХОДИВСЯ на Йорк-стрит у Довері, штат Делавер. Сім’я Лусеро досі жила на Орандж-стрит на півдні Балтимора. Отже, завдяки вражаюче сприятливим законам рідного штату Марка щодо реєстрації нових компаній постала до життя «Йорк і Орандж Трейдерс». За 500 доларів із кредитки статут був підтверджений через інтернет, і неоперена компанія взяла собі ділову адресу одного з багатьох центрів загальноорганізаційного забезпечення, що знаходилися в штаті Делавер. Ледве «Йорк і Орандж Трейдерс» виникла й запрацювала в США, вона негайно почала розширюватися. Спрямувавши погляд на південь, компанія обрала для першої філії країну Карибського басейну Барбадос. За 650 доларів компанія зареєструвалася на Малих Антильських островах.
Відкрити банківський рахунок для компанії виявилося не так просто, як зареєструвати її саму.
Після тижнів досліджень у інтернеті, Марк і Тодд взяли за краще не шукати щастя в швейцарських банках. Будь-який натяк на неправомірний прибуток, і швейцарці відмовляються мати з вами справу. Крім того, їхні банки з осторогою ставляться до американських регулятивних органів і тому здебільшого категорично відмовляють новим компаніям із США. Як виявилося, на Карибах усе набагато простіше.
НА ВОЛЛ-СТРИТ ІЗ РАДІСТЮ ЗУСТРІЛИ новину про запропоновану угоду. «Свіфтбанк» відкрився з вищої позиції, і курс продовжував зростати під час жвавої ранкової сесії. Опівдні середи курс подвоївся і коливався в районі 27 доларів за акцію.
Юристи «Свіфтбанку» намагалися отримати схвалення від шести федеральних суддів, які розглядали колективні позови. Не дивно, особливо для Марка й Тодда, які щохвилинно стежили за подіями в усіх судах, що суддя з Маямі перетнув фінішну лінію першим і підписав угоду ще до другої дня, менше ніж за добу після заяви «Свіфтбанка» про свої плани.
Невдовзі Маркові зателефонував Марвін Джоккеті, і з силуваною ввічливістю сказав:
— Будь ласка, зателефонуйте Баррі Стрейхану.
— Добре. Номер?
Джоккеті дав йому номер і відключився. Марк негайно зателефонував Стрейхану, який сказав:
— Ми виконали свою частину угоди. А як щодо вас?
— Ми скасували зустріч із журналістом із «Таймс». Зачекаємо, поки не посиплються гроші, а потім відступимося. Як і обіцяли.
— А вам який профіт від цієї угоди?
— Гарвардська юридична школа, так, пане Стрейхане? Випуск тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого?
— Правильно.
— Хіба вас у Гарварді не вчили, що не слід задавати питання, якщо наперед знаєте, що не отримаєте на нього відповіді?
Тиша.
У СЕРЕДУ ВРАНЦІ Ідіна Санга особисто прийшла до тюрми й оголосила службовцям, що вона звідти не піде, допоки їй не дозволять зустрітися з її клієнтами. Вона мала наготові ім’я і телефонний номер високопосадовця з Міністерства юстиції. Вона наробила якомога більше галасу і за годину її врешті відвели до крила, вщерть забудованого крихітними приміщеннями, більшість із яких вона бачила й раніше. Там не було вікон, вентиляторів, хоч найменших протягів — нічого, і цілу годину вона просиділа в пекельній задусі, поки доглядачі не привели закутого в кайданки Бо. Його ліве око набрякло, а брова над ним була злегка розпанахана. Конвоїри вийшли, але кайданки з Бо не зняли.
— Зі мною все добре, — сказав він. — Будь ласка, не розказуйте про це Золі та мамі.
— Що сталося?
— Та доглядачі трохи розважилися, розумієте?
— Мені шкода. Подати скаргу?
— Прошу, ні. Стане тільки гірше. Хоча куди вже гірше. Зі мною в камері ще п’ятеро, усі депортовані з Америки. Умови погані, але ми тримаємося. Скарги тільки погіршать становище.
— Про Абду щось чути?
— Ні. Батька так і не бачив. Дуже хвилююсь за нього.
— Тебе вже допитували?
— Так, уранці. Офіцер високого рангу. Віч-на-віч, більше в камері нікого не було. Вважає, що моя сестра заможна американська юристка. Звісно, хочуть грошей. Я намагався пояснити, що вона просто бідна безробітна студентка-юристка, а він не вірить. Назвав мене брехлом. Типу, в них є доказ: Золині гроші, що знайшли в сейфі готелю. Сказав, що то аванс і він хоче іще.
— Скільки?
— Десять тисяч доларів США за батька, вісім тисяч за матір, ще вісім за мене.
— Це просто обурливо! — вигукнула приголомшена Ідіна. — Хабарі тут звична річ, проте не в такому розмірі!
— Адже він вважає, що Зола багачка. Якщо вона приїхала сюди із такими грошима, то, ясна річ, вдома в неї ще більше.
— А що з тими шістьома тисячами, які вони вже забрали?
— Він сказав, що то за саму Золу. Я заперечив, що вона громадянка США і вже зареєструвалася в посольстві, але це не справило на нього враження. Сказав, що заарештує і Золу, і матір, якщо не отримає гроші.
— Це просто нечувано! У мене є впливові друзі в уряді, і я негайно їм зателефоную.
— Не робіть цього, я вас благаю, — скривився і захитав головою Бо. — Мені сказали, що минулого тижня тут уже померли двоє. Усе тільки погіршиться. Час від часу ми чуємо жахливі крики. Знов-таки, якщо ви поскаржитеся, хтозна, що трапиться. — Бо підніс сковані руки до обличчя і незграбно витер зворотом долоні вуста: — У мене є друзі в Штатах, але всі вони прості роботяги, як-от ми, незаможні. Мій брат Сорі живе в Каліфорнії, але він ніколи не вмів заощаджувати, йому самому постійно бракує грошей. Навіть не знаю, кому я можу зателефонувати. Мій начальник, тобто колишній начальник, хороша людина, але не захоче вплутуватися. Ніхто не хоче вплутуватися, коли затримують нелегалів, щоб відіслати назад. Ми чотири місяці перебували в центрі утримання, і в нас обірвалися всі зв’язки із зовнішнім світом. Як тільки друзі дізнаються, що тебе депортують, вони перестають бути друзями. Кожен сам за себе, — він заплющив очі й поморщився, наче від болю. — Мені нема кому зателефонувати. Тож запитайте Золу.