— Міллз Ріді. Знаєте таку?
— Ніт. Ніколи з нею не спав. А ти? — спитав він Марка.
— Із цією не спав.
— Перепрошую? — не зрозумів Філ.
— Вибач, ми тут жартуємо про своє.
— То й тримайте своє при собі.
— Вона жорстка? — допитувався Марк.
— Атож. Справжня бузувірка, — відповів Філ і потягнувся за підшивкою. — Ось, вона прислала мені документи за вашою справою, і я встиг їх переглянути. У них є дублікати всіх ваших реєстрацій явок у суди, звісно, під тими, іншими, іменами. Отже, у мене до вас питання, яке я зазвичай не ставлю своїм клієнтам: хлопці, у вас є що протиставити звинуваченню?
— Ні, — промовив Марк.
— Узагалі нічого, — сказав Тодд. — Винні з усіх боків.
— Тоді навіщо ви це робили?
— Хіба таке питання припустимо задавати клієнтам?— спитав Тодд.
— Припустимо. Мені просто цікаво, ось і все.
— Поговоримо про це пізніше, — запропонував Марк.— Може, якось вип’ємо разом. А зараз у мене питання стосовно обвинувачення. Вони це серйозно? Адже це незначне правопорушення. У половині штатів незаконна юридична практика взагалі не вважається злочином. Це просто дрібний судово караний проступок.
— Тут вам не та половина штатів, — пояснив Філ. — Тут округ Колумбія. І якби ви мали ліцензії, то, певно, знали б, що Асоціація адвокатів ставиться до таких речей дуже серйозно. І правильно робить. Я вже мав розмову з пані Ріді, і вона вкрай вимоглива. Нагадала мені, що максимальне покарання: два роки ув’язнення і штраф тисяча доларів.
— Це ж смішно, — посміхнувся Тодд.
— Ми не відбуватимемо покарання, Філе, — промовив Марк. — І ми геть зовсім вийшли з грошей, віддавши тобі ті шість кусків.
— Які я позичив у бабусі, — додав Тодд.
— Вам їх повернути? — устав дибки Філ.
— Ні-ні, залиш їх собі, — сказав Марк. — Ми просто хочемо, аби ти знав, що ми розорені дощенту і в тюрму не збираємося, тож закарбуй це собі де-небудь.
— І на заставу в нас грошей нема, — знову встряв Тодд.
— До цього навряд чи дійде, — похитав головою Філ. — Якщо вам нічого протиставити звинуваченню, але ви не згодні прийняти покарання, то чого ви хочете від мене?
— Затягування, — зажадав Марк.
— Відстрочки, — сказав Тодд. — Тягни без краю свою дудку, спускай справу на гальмах. Якщо ти попросиш призначити дату суду, скільки до нього буде часу?
— Щонайменше півроку, може, рік, — прикинув Філ.
— Чудово, — промовив Марк. — Скажи пані Ріді, що ми збираємося судитися і в нас буде купа часу, аби попрацювати над угодою.
— Ви, хлопці, мудруєте наче справжні адвокати, — зауважив Філ.
— Ми ж навчались у Фоґґі-Боттомі, — відповів Тодд.
ЯК СТЕМНІЛО, ВОНИ прокралися в свою квартиру над баром «Когут», аби перевірити речі, а може, й переночувати. Але все там навівало таку тугу, що вони вже за годину викликали таксі й поїхали до дешевого мотелю. Кожен мав у кишені по п’ять тисяч доларів, і це означало, що на рахунку фірми «Лусеро та Фрейжер» залишилося 989 доларів 31 цент. Вони знайшли дорогий ресторан із м’ясними стравами й витратилися на філе й дві пляшки каліфорнійського каберне.
Після того, як усе було з’їдено, а вино майже випито, Тодд спитав:
— Пам’ятаєш фільм «Жар тіла» з Кетлін Тернер і Вільямом Гертом?
— Авжеж. Чудовий фільм про незугарного адвоката.
— Між іншим. Так от, у Мікі Рурка, який там грав ув’язненого, була славнозвісна репліка, щось штибу: «Убиваючи когось, ти робиш десять помилок. І якщо ти усвідомлюєш вісім із них, ти — геній». Пам’ятаєш таке?
— Можливо. Ти когось убив?
— Ні, але ми наробили помилок. Насправді ми наробили стільки помилок, що не усвідомлюємо й половини з них.
— Наведи хоч одну?
— Ми проговорилися, коли сказали Реклі, що наш друг наклав на себе руки. Це було справді тупо. Той його чорт із безпеки, як там його звати?
— Дуг Брум, здається.
— Точно. Той Брум налякав нас до всирачки, коли увійшов і сказав, що перевірив кожного Марка Фінлі та Тодда Маккейна в країні. Було таке?
— Було.
— Отже, очевидно, що Реклі схиблений на безпеці й розвідці. Не треба докладати багато зусиль, аби розшукати одного з учнів з однієї з його юридичних шкіл, який нещодавно вчинив самогубство. Випливе ім’я Горді. Блум зі своїми людьми почнуть винюхувати довкола Фоґґі-Боттому, хтось кине побіжно наші імена, які, до речі, минулого тижня оприлюднило «Пост». Без зайвих зусиль Брум установить наші справжні імена, які, звісно, виведуть його на нашу нову фірму в Брукліні.
— Зачекай, я не встигаю. Навіть якщо він знає наші справжні імена й звідки ми, як він знайде «Лусеро та Фрейжер» у Брукліні? Адже ми там не зареєстровані. Її немає в телефонних довідниках, немає на веб-сайті. Ніяк не второпаю.
— Помилка номер два. Ми перестаралися з колективним позовом у Маямі. Реклі й Стрейхан можуть спитати себе, чому це ми так зацікавлені в позові «Коен-Катлер». Якщо ми так наполягали, отже, маємо там шкурний інтерес. Я, звісно, не певен, але раптом Брум виявить, що фірма «Лусеро та Фрейжер» передала справи тисячі трьохсот клієнтів фірмі «Коен-Катлер»?
— Отут зупинись. Ми ніде не значимося як повірені, як і наша фірма, як і десятки інших адвокатів, що передавали свої справи. Ця інформація є тільки в «Коен-Катлер» і вона конфіденційна. І Реклі ніяк туди не пробратись. Та й навіщо воно йому треба?
— А може, йому й не треба. Може, він просто повідомить ФБР, мовляв, є підозра, що в угоді зі «Свіфтбанком» криється якесь шахрайство.
— Але ж він дійсно бажає чимскоріш укласти угоду.
— Можливо. Проте, гадаю, Реклі жорстко відреагує, якщо запідозрить, що ми його ошукали.
— Сумніваюся, що він відважиться хоч близько підійти до ФБР, коли воно так насідає на «Свіфтбанк».
— Згоден, але може нашептати.
Марк крутив вино в келиху й зачаровано на нього дивився. Потім трохи відпив і посмакував. Тодд утупився в порожнечу.
— А я думав, ти ні про що не шкодуєш, — промовив Марк.
— А я і не шкодую, я звертаю увагу на помилки. Із жалем покінчено без жалю, шкода шкодувати, тільки час витрачати. А от помилки, невдалі кроки в минулому можуть призвести до наслідків у майбутньому. Якщо нам пощастить, помилки можна затлумити або навіть виправити.
— Ти й справді стурбований.
— Так. А ти ні? Ми маємо справу з одним із найбагатших людей з необмеженими можливостями і, крім того, порушуємо закони направо й наліво.
— Тисяча триста порушень, якщо точніше.
— Як мінімум.
Підійшов офіціант і запитав про десерт. Замість нього вони замовили бренді. Тодд сказав:
— Я сьогодні чотири рази дзвонив Дженні Вальдес із «Коен-Катлер». Безрезультатно. Уявляю, який там у них зараз хаос. Обробити двісті двадцять тисяч позовів — це тобі не смішки. Спробую ще завтра. Треба упевнитися, що назва нашої фірми буде надійно схована, і треба, щоб нас повідомили, якщо хтось буде винюхувати.
— Гаразд. Як ти вважаєш, Брум не заявиться завтра в суд?
— Особисто ні, але може надіслати спостерігача.
— Ти з мене параноїка зробиш.
— Ми в бігах, Марку. Параноя нам не завадить.
40
АБИ ЇХ НЕ ВПІЗНАЛИ в коридорах суду, у яких вони колись полювали, відповідачі скористалися службовим ліфтом заднього входу, про який мало хто з юристів знав. Проте Філ знав і провів хлопців через лабіринт коротких коридорів із рядами дверей кабінетів суддів, секретарів і діловодів. Марк і Тодд надягнули піджаки й галстуки, бо їх могли сфотографувати для газет. Вони ні з ким не розмовляли і, якщо бачили знайоме обличчя, то відводили очі.
О дев’ятій п’ятдесят, вигулькнувши з нетрів будинку, вони увійшли до залу, де головував вельмишановний Авраам Еббот із шостого відділу суду загальних сесій. Аби взнати, хто ними цікавиться, відповідачі швидко озирнули аудиторію. Там було чоловік тридцять глядачів, трохи більше, ніж зазвичай приходить на першу явку. Вони сіли на місцях захисту, спиною до натовпу, в той час як їхній адвокат вступив у розмову з прокуроркою. Суддя Еббот сидів на лаві й заповнював якісь документи. Нізвідкіль вигулькнула Гедлі Кавінесс і нахилилася поміж ними.