— Просто заскочила аморально вас підтримати, хлопці,— прошепотіла вона.
— Дякуємо, — озвався Марк.
— Ми думали подзвонити тобі вчора ввечері, — сказав Тодд.
— Я була зайнята.
— А сьогодні ввечері?
— На жаль, вже домовилася про побачення.
— Що за одна та пані Ріді?— спитав Марк, кивнувши в бік сусіднього столу.
— Абсолютно некомпетентна, — усміхнулася Гейді. — І вкрай тупа, щоб це зрозуміти. А втім, та ще паскуда.
— Газетярі тут є? — поцікавився Тодд.
— Отой у рудуватому піджаку, у четвертому ряді зліва, з «Пост». Більше нікого не знаю. Мені час бігти. Не загубіть мій номер і зателефонуйте, як звільнитеся.
Вона щезла так само швидко, як і з’явилася.
— Звільнимося? Як-от із тюрми? — прошепотів Марк.
— Люблю цю потіпаху, — промурмотів Тодд.
Відчинилися дальні двері праворуч, і в зал завели трьох в’язнів у помаранчевих комбінезонах, скованих одним ланцюгом. Усі троє — молоді чорношкірі хлопці, яких узяли прямо на злих вулицях Вашингтона й, напевно, засадять на роки в тюрму. Якщо вони досі не в якійсь банді, то у в’язниці швидко до когось пристануть, бо гуртом там легше вижити. Протягом їхньої недовгої кар’єри адвокатів у кримінальних справах Марк і Тодд вислухали доволі розповідей про жахи тюремного трибу життя.
Діловод викликав Фрейжера та Лусеро. Вони встали, підійшли до лави судді разом із Філом і глянули в невсміхнене лице судді Еббота. Його першими словами були:
— Не скажу, що впізнаю когось із вас, хоча мені казали, наче ви тут уже бували.
Так, бували, проте вони не прохопились ані словом.
— Пане Фрейжере, ви обвинувачуєтеся в порушенні статті п’ятдесят чотири «бе» кримінального кодексу округу Колумбія: незаконна юридична практика. Чи визнаєте ви свою вину?
— Не визнаю, Ваша честь.
— А ви, пане Лусеро, за тим самим обвинуваченням?
— Не визнаю, Ваша честь.
— Іще є третій відповідач, пані Зола Маал, також відома під ім’ям Зола Паркер, я так гадаю, це її фаховий псевдонім. То де ж ця пані Маал?
Він подивився на Марка, який знизав плечима, мовляв, і гадки не маю. Подав голос Саррано:
— Ну, Ваша честь, складається враження, що вона залишила країну. Її сім’ю депортували в Африку, і мені сказали, що вона, імовірно, теж поїхала туди, щоб їх підтримати. Я не представляю її в суді.
— Чудово, — сказав суддя Еббот, — дивовижа стає ще дивнішою. Ваші справи передаються на розгляд досудовій колегії. Якщо буде висунуто обвинувачення, вас сповістять про дату слухань. А втім, я певен, процедуру ви знаєте. Маєте якісь питання, пане Саррано?
— Ні, Ваша честь.
— Ваша честь, — узяла ініціативу до своїх рук Міллз Ріді,— я наполягатиму на застосуванні запобіжного заходу для цих двох відповідачів у вигляді застави.
Філ розчаровано крякнув, а суддя Еббот подивився на неї здивовано:
— Чому це?
— Бо, як ми бачимо, ці відповідачі користуються різними іменами, від чого зростають ризики втечі. Внесення ними застави забезпечить своєчасність їх явки в суд.
— Пане Саррано? — запитав суддя.
— Немає необхідності, Ваша честь. Моїх клієнтів заарештували минулої п’ятниці й наказали з’явитися сьогодні о десятій. Вони найняли мене, і ми прибули на п’ятнадцять хвилин раніше. Скажіть, коли їм прийти, і я їх приведу.
«Чорта з два приведеш, — подумав Тодд. — Вбирай в очі, дядьку Ейбе, бо більше ти мене не побачиш».
«Ризики втечі, — розмірковував Марк. — А як вам повна ілюзія зникнення з лиця землі? Якщо ви вважаєте, що я добровільно приречу себе до тюрми, то ви зовсім з глузду з’їхали, пані».
— Ваша честь, їхня співвідповідачка вже втекла з країни,— не вгамовувалася пані Ріді. — Вони видавали себе за інших людей.
— Я тут справді не бачу потреби в заставі, — промовив суддя. — Пане Саррано, чи згодні ваші підзахисні залишатися в місті, поки їхні справи не представлять досудовій колегії присяжних?
Філ поглянув на Марка, який знизав плечима й пообіцяв:
— Звісно. Хоча мені треба провідати матір у Довері. Утім, гадаю, потерпить.
— А в мене зовсім хвора бабуся в Балтиморі, — додав Тодд. — Утім, гадаю, потерпить. Як скаже суд.
До чого легко брехати!
— Ваша честь, — запевняв Саррано, — ці хлопці нікуди не подінуться. Застава для них — непотрібна витрата.
— Згоден, — знесилено сказав старий Ейб. — Не бачу потреби.
— Ну Ваша честь! — наполягала пані Ріді. — Можемо ми хоча б відібрати в них паспорти?
Марк розсміявся і сказав:
— Ми не маємо паспортів, Ваша честь. Ми просто двійко розорених і відрахованих із юридичної школи студентів.
Його справжній паспорт був у кишені штанів, і йому аж свербіло чимскоріш його використати. А через годину він про всяк випадок придбає і новий, фальшивий.
Суддя здійняв руку, щоб той замовчав:
— Без застави. Побачимося через місяць чи коли воно там.
— Спасибі, Ваша честь, — подякував Саррано.
Ледве вони відійшли від суддівської лави, як через хвіртку бар’єру пройшов Даррелл Кромлі з якимись формулярами в руках і гучно оголосив:
— Перепрошую, що втручаюсь, пане суддя, але мені треба вручити цим двом процесуальні документи. Ось копія позову, який я вчинив від імені мого клієнта Рамона Тейпера.
— Що за чортівня? — спитав Саррано.
— Буду судитися з вашими клієнтами, — відповів Кромлі, тішачись загальною увагою.
Марк і Тодд, які відходили до столу захисту, отримали копії судових повісток і позову. Суддю Еббота це, схоже, веселило. Іще один добродій піднявся з першого ряду й оголосив:
— Ваша честь, мені теж потрібно вручити їм папери. Я представляю «Нерухомість Керрбоу» і ці двоє не сплатили оренду за січень.
Він помахав паперами, і Саррано підійшов і взяв їх. Чотирма рядами далі від повіреного Керрбоу встав чоловік і сказав:
— А скажіть, пане суддя, я найняв отого Марка Апшо владнати справу мого сина, який напідпитку сів за кермо, і дав йому тисячу доларів готівкою, а він не з’явився на суд. І моєму синові виписали ордер на арешт. То хай тепер повертає гроші.
Марк пильніше подивився на того чоловіка: дійсно знайоме обличчя. А центральним проходом вже сунув Рамон Тейпер, волаючи на все горло:
— Ці двоє взяли мою справу та запороли її, судде! Я вважаю їх треба посадити в тюрму!
Йому перегородив шлях судовий пристав у однострої. Суддя Еббот почав гамселити своїм молотком і гукати:
— Порядок у суді! Порядок!
Філ Саррано глянув на своїх підзахисних і сказав:
— Ушиваємося.
Вони оминули суддівську лаву й прожогом вибігли в бічні двері.
ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ МІСЯЦІ після того, як вони вперше купили підроблені водійські права й розпочали свою злощасну авантюрну діяльність вуличних адвокатів, Марк і Тодд знову відвідали майстерню в Бетесді, аби їхній улюблений фальсифікатор справив їм липові паспорти. Без сумніву, ще один злочин, але він відкрито рекламував свої послуги в інтернеті, разом із десятками інших у галузі «фахового оформлення документів». На словах він гарантував, що його вироби обдурять будь-яку митницю та паспортний контроль світу. Тодд ледве стримався, щоб не спитати його, як той діятиме в гарантійному випадку. Невже заявиться до аеропорту та почне торгуватися з прикордонниками? Ні. Марк і Тодд знали: якщо їх застукають, цей дядько навіть не відповість на телефонний дзвінок.
Сфотографувавшись і підписавшись у потрібних місцях іменами «Марк Апшо» і «Тодд Лейн», вони протягом години спостерігали за тим, як він скрупульозно вирізає й прилагоджує різні деталі та завіряє сторінки, а потім штемпелює їх дивовижною кількістю печаток — явними доказами того, що власники паспортів завзяті мандрівники. Він відібрав дві добряче заяложені обкладинки для загальногромадянських паспортів і навіть наліпив на звороті захисні стрічки. Вони заплатили йому тисячу доларів готівкою, а коли виходили, він сказав їм:
— Щасливої дороги, хлопці.