— У 2006 році добродії з Конгресу вирішили, що кожен Том, Дік і Гаррі мусить мати можливість підвищити рівень свого життя, отримавши додаткову освіту. Отже, сказали ці добродії, по суті, будь-хто, як-от ми з вами, може взяти в борг скільки йому заманеться на здобуття фахової освіти. Позика для всіх, дурні гроші. На навчання, на підручники, навіть на щоденні витрати — скільки завгодно, звісно, за підтримки і з благословення федерального уряду.
— Горді, це загальновідомо, — сказав Марк.
— Ох, дякую, Марку. А тепер, якщо надалі просто сидітимеш і мовчатимеш, я продовжу розповідь.
— Слухаю і корюся.
— А ось що не є загальновідомим: тільки-но школою заволодівав Реклі, вона негайно починала розширюватись. У 2005 році у Фоґґі-Боттомі було чотири сотні студентів. Уже до нашого вступу в 2011 році — тисяча, приблизно як і тепер. Те саме й по інших школах — усюди приблизно по тисячі студентів. Усі школи докуповували будинки, набирали за оголошеннями некваліфікованих викладачів, платили купу грошей посадовим особам із абиякими дипломами і, звісно, проводили агресивний маркетинг. А все чому? А тому, що є дещо не загальновідоме, а саме: економіка комерційних юридичних шкіл.
Він ще трохи хильнув і рушив до правого краю стіни, де висів плакат, помережаний числами та розрахунками.
— Трохи юридично-шкільної арифметики. Візьмімо Фоґґі-Боттом. Щороку вони здирають по сорок п’ять тисяч із кожного. І всі платять. Немає стипендій, грантів — анічогісінько з того, що пропонується в справжніх школах. Це сорок п’ять мільйонів валового доходу. Викладачам вони платять по сто тисяч на рік, набагато менше, ніж у середньому по країні — двісті двадцять у гідних школах, але однаково це золоте дно для тих блазнів, що нас навчають. Окрім того, існує довічне джерело теоретиків-правознавців, які шукають роботу і аж у черги шикуються, жебраючи працевлаштування, авжеж, із чистої любові до нас, студентів. ЮШФБ полюбляє вихвалятися своїм співвідношенням викладачів до студентів — один до десяти. Нібито нас вчать обдаровані фахівці, кожен свою маленьку групу, еге ж? Пам’ятаєте лекції із цивільних правопорушень у першому семестрі? Як ми двомастами тілами напхались у аудиторію Стіва-Заїки?
— А звідки тобі відома їхня платня? — перебив Тодд.
— Вийшов на одного чолов’ягу та поговорив із ним. Він викладав адміністративне право на третьому курсі, але ми його ніколи не бачили, бо його звільнили два роки тому за пияцтво на робочому місці. Отож, ми разом напилися і він мені все розповів. У мене є інформатори, Тодде, тобто я знаю, про що кажу.
— Добре, добре. Просто поцікавився.
— Отже, у Фоґґі-Боттомі працює сто п’ятдесят викладачів, на яких максимально витрачається, скажімо, п’ятнадцять мільйонів доларів щорічно. — Він вказав на мішанину з цифр, які ледь можна було розрізнити. — Іще й адміністрація на верхньому поверсі. Ви знали, що наш недотелепкуватий декан щорічно отримує вісімсот тисяч доларів? Так от. Декан Гарвардської юридичної школи заробляє півмільйона, щоправда, він не відповідальний за виробництво з клепання дипломів, де треба стежити за рентабельністю. У нашого — гарне резюме, на папері — все добре, якщо треба, вміє виступити з промовою, а головне, він довів свою здатність слугувати надійним «дахом» цього шахрайського підприємства. Реклі добре платить усім своїм деканам і чекає від них ефективного продажу мрій. Ще додамо, скажімо, три мільйони на решту роздутих зарплат, і можна сміливо сказати, що адміністрація обходиться в чотири мільйони на рік. Гаразд, розщедримось — най вже буде п’ять і в підсумку — двадцять мільйонів витрат. Торік чотири мільйони пішли на обслуговування: будівля, персонал і, звісно, маркетинг. Майже два мільйони з них — на пропаганду, заманювання ще більшої кількості обдурених душ, які вступлять до школи, візьмуть позику й будуть мріяти про подальшу блискучу кар’єру на юридичній ниві. Я знаю це, бо в мене є друг — доволі путній хакер. Він дещо знайшов, а дещо — ні та був реально вражений шкільною системою кібербезпеки. Каже, вони дуже добре працюють над захистом своїх файлів.
— У підсумку двадцять чотири мільйони, — сказав Марк.
— Спритний. Округлимо до двадцяти п’яти, і ось уже Гаспидяка має двадцять мільйонів «чистими» на рік лишень із нашого рідної Фоґґі-Боттом. Помножте це на вісім і зомлійте від результату. — Горді прочистив горлянку й харкнув на стіну. Потім сьорбнув із філіжанки, повагом проковтнув і відійшов на кілька кроків.
— Отже, як Реклі все це прокручує? Він продає мрію, а ми заковтуємо принаду. Тільки-но його вісім шкіл розширились, одразу гостинно розчинили двері для кожного, незалежно від кваліфікації чи результатів вступного іспиту. Середній прохідний бал для вступу в юридичну школу Джорджтаунського університету, найкращу, як ми напевне знаємо, за рівнем навчання, сто шістдесят п’ять. У Лігу Плюща навіть вищий. Який середній бал вступу до ЮШФБ ми не знаємо, бо це військова таємниця. Мій хакер не зміг зламати цей файл. Але сміливо можна сказати, що добряче під сто п’ятдесят, імовірно — ближче до ста сорока. Головний недолік цієї ненормальної системи — не існує нижчого вступного балу, ніж прохідний до ЮШФБ. Ці срані юридичні школи беруть кожного, хто може взяти державну позику, а, як зазначено вище, державну позику може взяти хто завгодно. Американська асоціація адвокатів може запросто акредитувати й дитячий садок, якщо той назветься юридичною школою. Нікого не обходить, наскільки тупим може бути абітурієнт, федеральну програму позик це теж не турбує. Не хочу образити нікого в цій кімнаті, але всі ми знаємо свої результати. Недарма ми тоді напилися та промовчали, звісно, крім Золи, якій пощастило набрати найвищий із нас чотирьох бал. Отже, якщо бути тактовним, можна припустити, що середній бал нашого невеличкого гурту — сто сорок п’ять. За статистикою, шанси скласти адвокатський іспит із таким балом — п’ятдесят на п’ятдесят. Ніхто нам про це не казав, коли ми подавали заяву на вступ, тому що їм на це начхати: головне для них — наші гроші. Нас ошукали, щойно ми туди ввійшли.
— Ти відкрив Америку, — докинув Марк.
— То пливімо далі, — відрізав Горді та втупився в стіну, не звертаючи на них уваги.
І знову вони з острахом перезирнулися. Наведені факти були цікаві та сумні, але вони більше непокоїлися за свого друга. Тимчасом він продовжив:
— Ми вскочили в халепу, бо побачили нагоду втілити в життя недосяжну мрію. Жодному з нас не світило навчання в юридичній школі, всі ми скочили вище за себе. Нам тут не місце, нас обманом змусили повірити, що ми маємо хист до прибуткової сфери діяльності. Підманули рекламою та обіцянками працевлаштування. Море вакансій і пропозицій; купа робочих місць із привабливою зарплатою. Але насправді такого нема. Торік найкрутіші фірми з Волл-стріт пропонували найкращим випускникам сто сімдесят п’ять тисяч на рік. Тут, у столиці — сто шістдесят тисяч. Ми чули про такі вакансії роками й запевняли себе, що така робота очікує й на нас. Тепер ми знаємо правду, і вона полягає в тому, що можна знайти роботу в межах п’ятдесяти тисяч доларів, штабу тієї, на яку пощастило влаштуватися тобі, Марку, хоча ти й досі не знаєш, скільки тобі там платитимуть. Але це маленькі фірми з марудною роботою і невтішним майбутнім. У великих платять сто шістдесят тисяч з гаком. А поміж ними — нічого. Порожнеча. Ми мордувалися на співбесідах, гупали в усі двері, обнишпорювали інтернет, тому знаємо, наскільки мізерним є ринок праці.
Вони сиділи й весь час кивали йому, передусім, щоб він трохи заспокоївся. Ґорді хильнув ще текіли, перемістився до лівого краю стіни і націлився пальцем:
— А ось вам та гидота, про яку ви й гадки не мали. Реклі володіє нью-йоркською фірмою «Квінн і Вирдольяк». Можливо, ви про неї щось чули, але я — ні. У професійних колах її називають просто «Квінн». Має відділення у шести містах, у штаті приблизно чотири сотні юристів, у першу сотню фірм не входить. Є невеличке відділення з тридцятьма юристами тут, у окрузі Колумбія. — Він тицьнув на шмат паперу з назвою фірми, роздрукованою жирним шрифтом.—«Квінн» працює переважно в сфері фінансових послуг. Та ще клоака. Відчуження майна, відновлення у володінні, грошові збори, невиконання зобов’язань, банкрутства — тобто має справу з усілякою злісною заборгованістю. Зокрема, студентською. Там добре платять, принаймні спочатку. — Він вказав на кольорову брошуру, колись втричі складену, а тепер розгорнуту й приколоту до стіни. — Я бачив таку чотири роки тому, коли придивлявся до Фоґґі-Боттому. Імовірно, ви теж її бачили. Там ще впадає в очі усміхнене обличчя такого собі Джареда Молсона, випускника, який нібито щасливо влаштувався в «Квінн», де йому одразу дали сто двадцять п’ять тисяч на рік. Я це добре пам’ятаю, бо подумав тоді: ого, якщо Фоґґі-Боттом випускає людей, які здатні влаштуватися на таку роботу, треба подавати заяву на вступ. Отже, я знайшов пана Молсона та побалакав із ним за випивкою. Йому запропонували роботу в «Квінн», але не підписували контракт, допоки він не склав адвокатського іспиту. Він працював там шість років і звільнився, а звільнився він тому, що його зарплатня постійно знижувалася. За його словами, щорічно після підбиття балансу, правління вважало за потрібне врізати зарплату. В останній рік він отримав трохи більше сотні тисяч і вирішив послати їх подалі. Розповів, що через борги жив, як волоцюга, а зараз продає нерухомість і підробляє водієм в «Убері». У «Квінн» діє потогінна система, і він стверджує, що став жертвою Фоґґіботтомської пропагандистської машини.