— А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?
— Ні. Я ніколи її не бачила.
— Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?
— Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?
— У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?
— Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?
— А чого він не захотів вас знайомити?
— Сказав: «Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає».
— Але ж сам він підтримував з нею зв’язки…
— Ну… це його давня знайома.
— Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?
— Мабуть. А що все-таки… — вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.
— Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук’яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.
— І все?
— І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт.
— Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів.
— Чому?
— Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження.
— Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка?
— І в записнику, і книжка, здається, вдома є… Червона така.
— Я міг би зазирнути в неї?
— Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату.
— Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний.
— Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати.
…У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було.
Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес «Барабашка». Несподівана зустріч. «Все воно підозріле»
Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам’ятали глухонімого «продавця долі», як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий — самі м’язи.
З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю. Потім, через п’ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його «продавцем долі». Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами.
— То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, — тихо сказав дідусь.
Вони не купили нічого.
«Продавець долі» ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам’ятав…
Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем.
Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів.
Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо… Канікули… Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво.
Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод — це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво.
Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими. Для семикласника це прекрасне, хвилююче відчуття. А потім вони їхали через усе місто, аж поки не виїхали на автотрасу.
Шофер Гриша, кругловидий, чорнявий, із тонкими кавказькими вусиками, ввімкнув радіо, і кабіна наповнилася солодкими звуками італійської музики Це ще більше додало хлопцям радісного піднесення.
Вони щасливо перезиралися і раз у раз крутили головами, поглядаючи на дорогу.