— Жалко? — зрозумів він.
— Жалко, — зітхнула вона. — Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
— Велика недостача?
— Та є… — Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
— Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
— А що пропало?
— Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
— Одяг теж жіночий?
— Як ти догадався? Жіночий. Тільки, — підтвердила Наталя Тимофіївна. — Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
— А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
— Ти думаєш, то жінка?
— А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
— А коли помітили пропажу? — спитав Анатолій Петрович.
— У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
— Гм, — він замислився. — Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
— Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
— Одне з двох — або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
— Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
— І нічого підозрілого дівчата не помічали?
— Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
— Чим же він підозрілий?
— Два дні поспіль приходив у музей.
— І все?
— Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
— Глухонімий?
— Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
— Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
— Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
— І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
— В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
— Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
— Директор такий розгублений, — зітхнула Наталя Тимофіївна, — що мені боляче на нього дивитися.
— Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
— Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз — це подвиг.
— Для людини з такою зарплатнею — справді…
— Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
— Але об’єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… — Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
— Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей…
— А що ж ти хочеш?
— Я хочу… — вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. — Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
— Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
— Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… — вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…
Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку — діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, — що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні — аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.