— Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… — сказав капітан Горбатюк.
— Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.
— Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.
— В тому-то й справа.
— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?
— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.
— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.
— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?
— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.
— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?
— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…
— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.
— Що?! Коли?
— Через сорок хвилин.
— Де?
— У Ботанічному саду.
— То чого ж ти мовчиш?
— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.
— Але у мене ж… робота, — капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.
— Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.
— Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.
У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральницею Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.
— Чого тільки не буває в житті… — шепнув капітан Горбатюк. — Ти пам’ятаєш?
— Аякже, — пошепки відповів Попенко.
Цей яр і ці кущі вони пам’ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, «Ботаніки», як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього «розбійника»-злочинця?..
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, — наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, — відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.
Минула година.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли — переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.
Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.
Розділ XVI
Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч
— Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, — може, вам треба, а я… Де ж це вони… — баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. — Отут же поклала…
— Які квитки? — здивувався тато. — Ніяких квитків я не губив.
— А осьо-сьо! — баба Секлета подала татові якісь папірці.
— Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані… Контроль цілий. Але вже недійсні. На п’ятнадцяте число. А де ви їх узяли?
— Таж кажу — у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.
— Тю! — тато уважно розглядав квитки. — Два… У партер… Третій ряд. Посередині… Чудові місця… Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.
— Професор Барабаш… із дружиною, — випалив Женя.
— Точно! — підхопив Вітасик.
— Ви гадаєте? — глянув на них тато з-над окулярів.
— А хто ж іще? — сказав Женя.