— Хто?
— Той, кого я шукаю.
— А чого, до речі, ви тут опинилися? Ви що, його знаєте, Глухонімого? Це злочинець?
— Думаю, що злочинець. Знати поки що не знаю. А опинився тут через професора Барабаша, через ту його травму.
— Професор заявив у міліцію? — спитав Вітасик.
— Ні, не професор. Його дружина. А професор чогось не хоче мати справу з міліцією.
— О! От бачите! Підозріло? Правда? — вигукнув Женя і, стишивши голос, сказав: — А може, професор і є «барабашка»? Га?
Капітан усміхнувся:
— Не думаю. Навряд чи «барабашка» дозволив би себе вдарити по голові, а тим більше втратив би свідомість. Професор справляє враження абсолютно нормальної людини, хоча й не позбавлений дивацтв… А давайте-но уважно оглянемо цей склеп. Дружина професора запевняє, що чоловік був перемазаний землею, до того ж свіжою, наче його щойно витягли з ями.
Капітан і хлопці почали уважно обстежувати склеп. Бур’яни й трава навколо були прим’яті, де-не-де валялися кавалки землі, але вхід у склеп був надійно зачинений — іржаві залізні візерунчасті двері кілька разів переплетені й закручені грубим дротом-катанкою. Зайти туди було неможливо. Всі могили ні цьому кутку кладовища поросли високою травою. Ніяких ям, тим більше свіжих, не видно. Звідки міг вилізти професор, або звідки його витягали, було неясно.
— Ну що ж, ходімо тепер глянемо на ваш таємничий льох, — сказав капітан. — Точніше, їдьмо.
На вулиці біля кладовища стояв мотоцикл з коляскою. Хлопці його не помітили, бо заходили з протилежного боку.
Тато був дуже здивований, коли побачив, що під’їздить мотоцикл, за кермом якого сидить капітан Горбатюк, з ним, обхопивши його руками, Женя, а в колясці — Вітасик. Хлопці сяяли.
— Доброго вам дня! Помагайбі! — привітався капітан, зупиняючись.
— Здрастуйте! Здрастуйте! — залунало звідусіль. Всі з цікавістю позирали на капітана.
— А ми про вас… здрастуйте… якраз згадували! — вигукнув тато. — Ви що — телепат?
— Збіг обставин. Приїхав подивитися на місце події, де вашого зниклого професора знайшли… А тут хлопці мені понарозказували такого, що хоч починай нову неймовірну справу.
— Так-так, — підхопив тато. — Чудеса, та й годі!
— Хочу на ваш таємничий льох глянути.
— Ех!.. А баба ж у Соколівку поїхала. Повернеться години за три, а той більше. А ключ же від льоху десь у неї. Та й незручно без господині… — тато розвів руками. — Не знаю, що робити. А треба ж було б, щоб ви глянули.
— Ну, гаразд, іншим разом… Три години чекати, на жаль, не можу. І так ледве вирвався. Справ — вище голови. Але, якщо можна, хотів би трохи з вами побалакати, — звернувся капітан до тата. — Не будемо людям заважати.
— Будь ласка! Будь ласка! — тато обняв капітана за плечі і повів у садок баби Секлети.
— Дребедєнь! — сказав Андрій.
Та й інші «люди» скривилися невдоволено. Вони були б не проти, щоб їм заважали. Кожному ж цікаво послухати, коли йдеться про щось загадкове.
Але розслідування кримінальних справ не терпить привселюдності.
Женя й Вітасик, оскільки їх не запрошували, підходити не наважились, спостерігали здаля. Тато розмахував руками, а капітан щось записував.
Настрій у хлопців був піднесений. Раз за діло взявся капітан Горбатюк — все буде гаразд.
Розділ XXI
Питання… питання… А відповідей нема
— Ти все-таки гадаєш, що його вбили? — похитав головою капітан Попенко.
— Не виключаю можливості, — зітхнув Горбатюк. — Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках — заплакала, просто-таки забилася в істериці: «Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте — улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!..». Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв’язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.
— А як ти зв’язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук’яненка, оті квитки?
— Поки що зв’язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше — це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе «Барабашка» з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.