— Але ж версія цілком вірогідна… Жора «зав’язав». «Злодії в законі» таких не люблять. Можуть від нього вимагати якоїсь допомоги, навіть співучасті у кримінальній справі. А за відмову можуть і… Старі дружки інколи знаходять того, кого їм треба, навіть через багато років. Треба шукати Яремова! Треба напасти на його сліди. Якомога швидше.
— Звичайно-звичайно… Правда, можлива ще одна версія…
— Яка? — зацікавився Анатолій Петрович.
— Мені б не хотілося її розробляти. Я не вірю. Чесно тобі кажу. Серце моє протестує. Вона мені щиро сподобалася. Справді гарна, по-моєму, дівчина… Але… криміналістика, як ти знаєш, не припускає емоцій, особистих почуттів…
— Ти думаєш… наречена?
— Я нічого не думаю. Але, керуючись формальною логікою, виключати таку можливість не можу. Справа в тому, що за кілька днів до зникнення Жора зробив на її ім’я доручення, щоб вона мала доступ до грошей на його банківських рахунках… Сума там дуже солідна. А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук’яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах. Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…
— Я цієї версії не приймаю! — гаряче вигукнув Анатолій Петрович.
— Я теж, — зітхнув Степан Іванович. — Душа моя не приймає. Але факти й логіка — річ невблаганна.
— Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі — ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.
— Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…
— Жіноче серце — загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт… У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам’ятаю де…
— Згоден. Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.
— Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив. Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.
— За формальною логікою це міг зробити її спільник.
— Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук’яненка? У тебе є якась інформація?
— За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.
— Що за один?
— Культурист. Отакі біцепси. Статура Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук’яненка, він сказав, що вб’є того. Це чуло кілька чоловік.
— А ти цю версію таки проробляв, — із неприхованим сумом сказав капітан Попенко.
— Зовсім випадково, — винувато стенув плечима капітан Горбатюк. — У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…
— Все одно не вірю, — похитав головою капітан Попенко.
— Я теж… Не хотів би… Але факти — вперта річ.
Розділ VI
«Демонтаж» хати. Таємниця бабиного льоху
Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.
— Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!
Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.
Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго.