Поки він піднімав шухляду, поки засовував її в шафу, жінка говорила безугаву:
— Важко, звичайно, без чоловіка в хаті. Живу сама. Але… Завжди хтось допоможе. Світ не без добрих людей. І чоловіка поховала. І сина. Модна хвороба обох забрала… Рачок. Є, правда, онук, але такий собі, чужий. Син із дружиною розлучився ще до його народження. І невістка вийшла заміж удруге. Не хоче зі мною знатися. Отже, вважайте, нема онука. Інша на моєму місці тільки й говорила б: «Ах, яка я нещасна!» — а я, бачите, усміхаюся. А що? Нема — то нема. Все одно треба жити. Найбільший гріх, як казав Господь, — це смуток, зневіра. А я не хочу бути грішницею. Чоловік мій теж був професор, фізик-теоретик. І син учений, кандидат наук. І я сама два факультети закінчила. Люблю літературу. Але захоплююся, будете сміятися, — детективами. У мене ціла бібліотека — і Сименон, і Агата Крісті, і Чейз, і Стаут… Але чогось найбільше люблю поляків. Особливо Хмілевську. Може, тому, що я сама на три чверті полька… От спасибі! От спасибі вам, Степане Івановичу! Давно хотіла познайомитися зі справжнім професійним слідчим…
Капітанові Горбатюку довелося зробити велике зусилля, щоб не виказати подиву.
Усміхнувшись, він пильно глянув на Маргариту Зенонівну:
— А звідки ви взяли, що я… слідчий?
Вона теж білозубо усміхнулася:
— Ви заперечуватимете?
Він напружив пам’ять, вдивляючись у неї. Ні, він ніколи з нею не зустрічався, бачив її вперше.
— Ви що — екстрасенс? — знову всміхнувся він.
— Можливо. Завдяки своєму божественному походженню.
— Божественному?
— Авжеж «Зенон», «Зіновій» — ім’я грецького походження, від Зевс, Зевес… Але то все жарти. Просто я багато чула про вас. Позитивного… І коли Іван Степанович вас назвав, догадалася… Не помилилася?
— Ні, — відмовлятися було безглуздо.
— Скажіть чесно, — вона таємничо понизила голос, — ви гадаєте, що ота травма професора кримінального походження?
— Не знаю. Я був у нього зовсім з іншого приводу.
— Ви мені не довіряєте?
— Можете його спитати. Він навіть не знає, що я з міліції. А що ви можете сказати з приводу його травми? Ви щось підозрюєте?
— Боже збав. Я нічогісінько не підозрюю. Просто я начиталася стільки детективів, що мимоволі починаю мислити, як сищик. І тому коли після підозрілого випадку на дачі до потерпілого наступного ж дня приходить відомий у місті слідчий, то починаєш думати, що це неспроста.
— Так, ви, здається, справді начиталися детективів. Пробачте, але я мушу йти.
— Це ви пробачте, що я вас так затримала. Була дуже рада з вами познайомитися. Сердечно дякую за все, — вона усміхалася білозубо і, як здалося капітанові, переможно.
Капітан Горбатюк давно не зазнавав такої професійної поразки.
Як же тепер дивитися у вічі Віталію Олексійовичу?
«Один із кращих оперативників міста сів у калюжу, як хлопчик-початківець… Треба їхати в Завалійки. Оглянути місце події. Може, хоч якась ниточка з’явиться…»
Але поїхати у Завалійки того дня йому не вдалося.
У райвідділі його чекала несподіванка.
Розділ XVIII
«Здоровий бицюра!» «Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!»
Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.
Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, — перехопив гілляку другою рукою — трісь! — переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…
Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.
Опам’яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.
— Чого це ви — наче за вами вовки гналися? — спитав тато. — Де це ви були?
Хлопці перезирнулися.
— На… на кладовищі, — одхекуючись, признався Женя.
— «Барабашку» шукали? — усміхнувся тато. — Ну й що?
— Глухонімого бачили! — сказав Женя.
— Якого?
— «Продавця долі», — випалив Вітасик. — Того самого…
— …що й у кафе, — додав Женя.
Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.
— Овва! Це вже цікаво, — сказав тато. — Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?
— Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, — сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора. І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного «продавця долі»…
— Дребедєнь, — раз у раз кидав на ходу Андрій. — Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!
Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці.
— А здоровий, бицюра, — сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.
— Є сила в руках, — погодився Андрій.
Хлопці позирали мало не з гордістю — недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.
— Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, — сказав Андрій. — А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов’янському.
Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що «продавець долі» зник, що дорослі його не побачили, аз другого, — хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..
— Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, — сказав тато хлопцям, коли йшли назад.
— Я теж думаю, — сказав Женя.
— Давно ми їх не бачили, — сказав Вітасик.
— Що за капітани? — спитав Андрій.
— Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, — не без гордості сказав тато. — Стільки вже пригод пережили — цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.
— Ану-ну! — зацікавився Андрій.
Хлопці почервоніли — і від задоволення, і від ніяковості.
— Та! Якось іншим разом! — махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.
— Горді! — сказав Андрій.
— Не горді, а це розказувати три години треба, — наче вибачався Женя.
— Чесне слово! — підтвердив Вітасик.
— Та не задирайте носи! — гримнув тато. — А то більше не візьму вас у Завалійки.
Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві «Квітка-Основ’яненко», і про невловимого «агента СД», про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:
— Ну кадри!.. Кіно, та й годі!
Розділ XIX
«І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!»
Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, — визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.
— Я — до вас, — через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.
— Будь ласка! Заходьте! — капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.
— Сідайте. Слухаю вас, — капітан намагався впізнати, хто це — голос був наче знайомий.
— Втравили мене, тепер рятуйте.
Капітан знизав плечима:
— Не розумію.
— Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.
— Що з вами?.. Хто вас так?..
— Якби я знав?.. Ну й здоровило!.. Руки залізні… Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього — мов комарик… — Вася застогнав і замовк.
— Розказуйте… Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.
— Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. «Ти про що з Горбатюком говорив?» Знає вас… Усе знає… «Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук’яненко Жора, пропав десь, шукають». — «То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли… Гастролери. І з собою забрали». — «А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…». І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він — хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб’є… Коли я очухався, бачу — телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! — відчай Забарила був щирий.