— Бий їх чим-чим-чим попало! — почулися раптом за нашими спинами голоси.
Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…
ПОДІЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Кость Малинін «нацвірінькався»
— Кін-читься це коли-небудь чи ні? — простогнав Малинін, наддаючи льоту.
— Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! — крикнув хтось позаду.
Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.
— Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! — виправдовувався я на льоту.
— А за чим-чим-чим прилітали?
— Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!
— Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!
Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами — горобець відлетів убік і врізався в паркан.
— Ага! — закричав я страшним голосом. — Барр-ранкін у повітрі! Стережись!
Я хвицнув другого — і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…
Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.
З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.
— Звичайно! — сказав Кость, ледве відсапуючись. — Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!
Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.
— А ще цілий місяць спостерігав за ними… — сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»
— Хіба я винен, — сказав я, — що мені так здавалось!..
А Кость Малинін сказав:
— Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.
Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…
І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…
— А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, — сказав я, — що метелики опилюють квіти…
— Ну й хай собі опилюють! — сказав Кость. — А ми з тобою не будемо! Нема дурних!
Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.
— А як у метеликів з навчанням? — спитав я. — Може, вони теж чому-небудь вчаться?
— Ти ще довго ставитимеш мені запитання? Он уже коти з'явилися! — закричав на мене, немов ошпарений, Кость Малинін.
Я думав, він мене на пушку бере. Дивлюсь — із вікна, що вело на горище, справді вилізли три коти, брудні, мов сажотруси, і почали придивлятися до нас з Костем. Два коти були мені зовсім незнайомі, а третім була наша Муська. Мабуть, вона таки вирішила мене з'їсти. Роздумувати більше було ніколи.
— До перетворення на метеликів приготуватись! — скомандував я свистячим шепотом.
— Приготувались! — одізвався Малинін.
— По-чали! — сказав я.
— Як по-чали? — сказав Кость Малинін. — А які слова казати?
Справді, я геть забув, що моє старе горобине заклинання не годиться для перетворення на метеликів.
— Зараз! — сказав я. — Зараз перероблю…
— Швидше переробляй! — закричав Кость.
— Готово! — сказав я. — Повторюй за мною! «Не хочу бути горобцем! Хочу бути метеликом! Тільки метеликом!..»