«Знаю!» — відповів я сам собі і, як сидів на краю квітки, так і впав навзнак у траву.
Беркицьнувшись кілька разів через голову і хутенько змотавши свій порожній хоботок, я злетів і понад самого травою дременув од бджоли у кущі, подалі від клумб, через доріжку, за дерева, туди, де серед стовбурів маячило щось строкате, схоже на крила Костя.
Я гадав, що Малинін злякався і кинув мене одного посеред клумби: виявляється, його в кущі теж загнала бджола, вона і зараз все ще ганялась за ним і щось грізно гула на своїй бджолиній мові.
«Так йому і треба! — подумав я, спостерігаючи, як бджола настирливо переслідує Костя. — Жаль, що бджола лише одна. Я б зараз сам напустив на Малиніна штук сто бджіл, щоб він наступного разу не молов язиком і не вводив нікого в оману. «Будемо пурхати з квітки на квітку!.. Щодуху! Крилом мах! Неначе пух-ух-ух! Нектару наїмося!..» От і нехай зараз бджола пригостить його таким «нектаром», щоб йому вдруге не закортіло перетворюватися на метелика… Апчхи!»
— Рятуйте! — закричав в цей час Малинін. — Баранкін! Де ти? Ой мамо!
Мені хотілося, щоб бджола довше поганяла Костя і провчила його як слід, проте, коли він зарепетував, та ще таким жалібним голосом, мені його навіть шкода стало. Бджола його вжалить, а він візьме і захворіє або, що ще гірше, помре від бджолиної отрути. Що я з ним тоді робитиму? Іще я згадав, що Малинін не людина, а метелик. Я ж не знаю, як метелики переносять бджолину отруту, а може статись, вони її зовсім не переносять…
Схопивши в лапки легенький сучок, я підлетів до бджоли ззаду і що було сили торохнув її по голові. Бджола від такого удару впала в кущі, а в мене від голоду потемніло в очах і я, завалюючись на один бік, став падати в траву…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
… Але починає діяти жахливий закон природи
Коли я розплющив очі, я побачив, що лежу на березі великої калюжі, а біля мене сидить мій найкращий друг Малинін і обмахує мене своїми розмальованими крильми.
Взагалі-то я не знаю, навіщо я розплющив очі, бо розплющувати їх мені зовсім не хотілося. І ухати мені теж більше не хотілося. І охати не хотілося. І ахати не хотілося. І бажання пищати від радості теж зникло. А від чого тут пищати? У носі весь час від цього клятого пилка свербить… Ап-чхи!.. І в животі зовсім зникло кудись відчуття, ніби ти вмираєш від радості… Ап-чхи! Тобто, відчуття, що ти вмираєш від чогось, лишилось, тільки от від чого?.. Напевне, від голоду… Все кудись щезло! Тільки одне завмирання духу лишилося. Дух у мене весь час чомусь завмирав і завмирав. І завмирав він чомусь все дужче й дужче. От зараз завмре зовсім і кінець… Ап-чхи! Навіть чхнути сили немає…
— Ти чого лежиш, Баранкін? — спитав мене Кость.
— Захотілось полежати, от і лежу, — сказав я, — Ап-чхи!.. Та що це, ніяк не можу прочхатися.
— Простудився, чи що? — спитав Малинін.
— Не простудився, — сказав я, — а наухахохався-…
Малинін якось сумно-сумно похитав головою, зробив видох — вдох-ох-ох і сказав:
— А знаєш, де ще можна поїсти нектару?
— Іди ти зі своїм нектаром знаєш куди… Ап-чхи!..
Я зміряв Малиніна презирливим поглядом з ніг до голови і мало не розреготався.
Він сидів на березі калюжі, геть обмазаний пилком, одне крило у нього стирчало дибки, а друге звисало, мов вухо в собаки. І вигляд у нього був такий нещасний-пренещасний, що мені його стало знову шкода, та на цей раз я взяв себе в руки.
Зібравши останні сили, я мовчки підповз до калюжі і став з насолодою пити з неї звичайну дощову воду. Малинін попробував ще раз заговорити зі мною, але я тепер на всі його запитання відповідав мовчанням. Я вирішив ніколи в житті взагалі більше не розмовляти з ним.
Я демонстративно пив з калюжі сиру воду (це замість обіцяного нектару!) і розмірковував. Невже я все-таки помилився? Проте ні, не може бути, щоб на землі не існувало такого життя, про яке я мріяв там, на лавочці у дворі. Є таке життя, і я його що б там е. знайду! Просто ми з Малиніним Костем не його шукали. Звичайно, наше перетворення на метеликів і горобців було помилкою. Тепер це цілком ясно. Їх життя тільки збоку виглядало прекрасним, а насправді воно виявилось просто жахливим. Але чому? Я мовчки пив воду, думав, думав і вирішив, що такого життя, про яке ми мріяли з Костем, напевне, взагалі на землі нема…
В цей час повз мене берегом калюжі пробіг мурашка. Мурашка то біг, то зупинявся, а я дивився на нього і з мукою думав: «… Коли такого життя нема на землі, то, може статись, воно є там, під землею, і коли від усяких турбот і напастей не можна втекти на крилах, то, може, від них можна сховатися, ну, приміром, у тому ж мурашнику…»