Як ви гадаєте, міг я залишити Малиніна одного в такій ситуації? Міг я сам стати виплеканим трутнем, а Малиніну дозволити перетворитися на мураха? Звісно, не міг! Відповідаю я за Малиніна, чи не відповідаю? Відповідаю, та ще як відповідаю, головою своєю відповідаю! Адже це я втягнув його в цю історію, а не він мене.
В цю хвилину за кущами, на довершення всього, розлігся прямо-таки кінський тупіт, тріск сучків і гілок. За листям з усіх боків заметляли різнокольорові сачки, кілька дівчат вилізли з сачками аж на дерево і тим самим відрізали нам з Костем останній шлях до порятунку.
Все! Мені більше нічого не лишалось, як набрати в легені якомога більше повітря і вкласти всі свої останні сили у заклинання, яке в гарячці придумав цей псих Малинін.
залопотів я слідом за Костем Малиніним. —
Ой, я був у цьому не переконаний, зовсім не переконаний! Малинін, що ми з тобою робимо? І навіщо тільки ми з тобою перетворюємось на мурашок?!
Це була остання думка, що майнула в моїй змученій метеликовій голові, що розривалася від турбот, тривог, жаху і хвилювань…
Частина четверта
КАРАУЛ! МИРМИКИ!
(Загибель Малиніна)
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА,
неприємна для Зінки Фокіної і рятівна для нас з Костем
— Зіночко! — просичала котрась з дівчат за кущем. — А коли полетить капусник, що з ним робити?
Говорячи про капусника, дівчата, звісно, мали на увазі мене, Баранкіна. Для мене це запитання прозвучало так: «Зіночко, а коли полетить Юрко Баранкін, що з ним робити?»
— Теж у морилку! — відповіла Зінка Фокіна. — Махаон буде у нас експонатом, а на капусникові я вчитиму вас працювати з розпрямилкою.
«Діждався, Баранкін!» — подумав я, прислухаючись до звуків, що долітали з-за куща. З усього було видно, що там закінчувались останні приготування до штурму бузкового куща: брязкали флакони, шурхотіли коробки для пакування метеликів, долітали страшні запитання і ще страшніші відповіді.
— Зіночко, а, якщо махаон (тобто Кость Малинін) потрапить у сачок, можна його за крила брати?
— Ні в якому разі! Треба, щоб у метелика були не потерті крила… Приготуйте морилки! Ніно, у кого булавки для наколювання?..
— У мене.
— Приготуй булавки!
— Ой, я боюсь!
— Катю, візьми у неї булавки!.. Зою, веди спостереження!..
— Я й так веду!
— Всі готові?
— Вссссі! — засичали дівчата, неначе змії.
— Відкрити морилки!
Морилки були відкриті — в повітрі запахло тютюном. Хтось голосно чхнув. Хтось сказав: «Ой, я боюсь!» Одна дівчинка пожалилася кропивою і заойкала. На неї всі зацитькали. З тріском обережно розсунулись гілки.
— Де вони?.
— Ось!
— Де? Не бачу! На нижній гілці?
— Та ні! Вище!
— Вище?
— Нижче!
— Ще нижче! Праворуч! Тепер ліворуч! Он там біля сухого листка два метелики!..
— Ой дівчата! Справді!..
— Тихіше ви там!
Гілки розсовувались, шурхотіння посилювалось, і розчервоніле лице Фокіної, подряпане, у павутинні, з'явилось у гущавині бузку; очі, неначе у божевільної, забігали по листках.
— Ну, що там, що там, що там?.. — зацокали з усіх боків дівчата.
— Нічого… — сказала Зінка Фокіна розгублено. — Нікого!..
Звичайно, якби Зінка Фокіна уважніше придивилася до того місця, на якому вона сама, на власні очі, кілька хвилин тому бачила двох метеликів, то вона при бажанні могла б помітити двох маленьких чорненьких мурашок, що вчепилися всіма лапками у шорстку кору бузку, але Фокіній було не до мурашок.
Вона ще раз пробігла сумними очима по гілках і, глибоко зітхаючи, промовила:
— Як крізь землю провалились… Нікого!
— Як це — нікого?.. А ми хто такі? — прошепотів один мурашка іншому. Мурашка з голубими очима, розсміявся, поворушив вусиками й поплескав лапкою по плечу мураха з чорними очима.
Мурашка з чорними очима глянув на розгублене лице Зінки Фокіної, теж поворушив вусиками й нічого не сказав.
— Дивина! — прошепотіла Зінка Фокіна. — Я ж своїми очима бачила… Не могли ж вони крізь землю провалитися!.. — Вона ще раз обнишпорила весь кущ мокрими від сліз очищами й сказала: —Хай йому дідько! Хай йому дідько!