Выбрать главу

— Зіночко! — сказав я. — Зіночко! — повторив я. — Якби ти знала, Зіночко, як ми з Костем будемо тепер готувати уроки!

— І вчитись, і працювати! — сказав Кость і взяв із рук Ери Кузякіної заступ.

А я взяв заступ у Зіни Фокіної.

— Баранкін! — сказала Ера. — А чому у вас з Костем вигляд такий ненормальний? І поведінка теж… — додала вона.

— Тому що тому! — закричав я.

— Ну, ходімо, — сказав Мишко, — і так стільки часу марно згаяли!..

— Стривайте! — сказав я. — Друзі!.. Я повинен вам сказати, що ЛЮДИНА — ЦЕ ЗВУЧИТЬ!

— Баранкін! — сказала Ера. — Ти говориш неправильно! Треба сказати: «Людина — це звучить гордо!»

— Гаразд, Ерко! — сказав я. — Ми-то тепер краще від тебе знаємо, як звучить лю-ди-на!.. Правильно, махаон?.. Тобто, правильно, Малинін?

— Правильно, Баранкін!

Після цих слів ми знову стисли Мишка в обіймах.

— Ну, — сказав урочисто Кость Малинін мені і Мишкові, — поповзли, отже?

Сказавши так, він у всіх на очах почав присідати, щоб стати рачки. Добре, що я встиг схопити його за барки.

— Куди поповзли? — спитав Мишко. — Чому поповзли?

— Ну от! — обурилась Кузякіна. — Вони знову за своє беруться!..

— Малинін! — сказав я грізно. А потім так грізно глянув на нього, щоб він викинув з голови свої мурашині замашки.

— Я хотів сказати полетіли! — сказав Кость і почав було махати рукою, наче крилом махаона. Добре Що и цього разу я встиг схопити його за руку Всі звісно, дивилися на нас, як на божевільних. А я? Хіба я міг їм що-небудь пояснити? Тоді я міцно-міцно стиснув руку мого кращого друга Малиніна й сказав багатозначно.

— Малинін… — сказав я. — Чвик! Вичвик! Тобто…

— Видих! — сказав Костя Малинін. — Вдих!

І хай інші нас, як завжди, не зрозуміли, але Малинін мене зрозумів! І я його зрозумів! І більше ми не сказали жодного слова, бо всі троє (я! Кость! І Мишко!) полетіли готувати уроки.

Тобто ми не полетіли, а так побігли, але як наче полетіли.

На сходах у нашому під'їзді я ніс до носа зіткнувся з Венькою Смирновим. Пригадуєте його? Це він стріляв по нас з Костем з рогатки, коли ми були горобцями.

А коли були метеликами, то хотів нам крила обірвати!.. А коли були мурашками, то мурашник наш зруйнував!..

— Наше вам! — сказав Венька, плигаючи через дві сходинки вниз.

Я встиг схопити його за сорочку й зупинити.

— Ти чого? — спитав Венька.

— Того! — сказав я, притягаючи Веньку до себе і одвішуючи йому смачного потиличника.

— За що? — спитав, примружившись, Венька.

— Щоб не стріляв більше по мені з рогатки!

— Коли я стріляв в тебе з рогатки?

— Коли я сидів он на тій гілці! — я показав рукою у вікно на ту саму тополю, з якої мене і Костя мало не збив Венька із своєї катапульти.

— Коли ти сидів на тій гілці? Що ти верзеш, Баранкін?..

— Я верзу? А двох горобців на тополі пам'ятаєш?

Венька примружився, міркуючи, як краще відповісти на моє запитання.

— А це тобі за метеликів! Щоб ти нам, тобто їм, ніколи більше крилець не обривав!.. А це за мурашок! Щоб заступом у мурашник не штрикав…

Я дав Веньці ще два рази по шиї, вихопив із його кишені рогатку з оптичним прицілом, зламав її і побіг доганяти Мишка з Костем.

— Баранкін! — долетів до мене знизу Веньчин голос.

— Чого тобі?

А я так нічого і не зрозумів!

— Станеш людиною, тоді все зрозумієш! — крикнув я, перегинаючись через поручні сходів.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ШОСТА

Хочу навіки бути людиною!

У цей день ми готували уроки з Яковлєвим, мабуть, години чотири підряд. Коли Мишко в розпалі занять спитав нас: «Хлопці, а ви не стомилися? Може, хочете відпочити?» — ми з Костем в один голос загорлали: «Ні, ні! Ми не стомилися! Що ти? Який там відпочинок! Ти давай не огинайся, Яковлєв!» — «Я не огинаюся», — сказав вражений Мишко і став пояснювати нам чергову задачу, потім повторив з нами те, що ми проходили раніше, потім пояснив ще одну задачу, потім влаштував нам з Костем невеличкий іспит, потім він поклав голову на стіл і сказав хриплим шепотом, що більше він з нами працювати не може, бо вже зірвав голос і взагалі знесилений украй.

Тоді ми взяли заступи й пішли з Мишком у сад садити дерева.

Фізична праця — кращий відпочинок після розумової перенапруги.

Коли ми вибігли на двір, то побачили Алика. Він весь цей час сидів на лавочці й чатував на нас. От дивак! Довідавшись, що ми добровільно йдемо працювати в сад, він витріщив на нас очі й побіг слідом за нами, клацаючи на ходу фотоапаратом. У саду нам садити нічого не довелося, — всі дерева були посаджені. Тоді ми взялися їх поливати, а Алик знову весь час витріщав на нас очі й клацав фотоапаратом.