Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.
— Колись у стару грушу вдарила блискавка — я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою — пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, — навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де — разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля — не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь — вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала — так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.
Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався — аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку — за отим кутнім столиком ліворуч — самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.
Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний — тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.