А біля полу між колінами Явдохи стоїть лікарка і, щось беззвучно про себе говорячи блідими губами, вся закривавлена, робить своє.
Коли двері під напором розлюченої юрби одщіпуються й розчиняються і весь натовп оскаженілих жінок вривається з галасом у хату, лікарка підхоплює на руки дитину і підводиться. Серед гамору чується пронизуватий дитячий крик. На руках дохтурки, закривавлених, покритих слиззю, лежить жовтяво-червоний шматок м'яса, ворушиться, випинається й тоненько верещить. Явдоха ж лежить тихо-тихо, звісивши одну руку з полу, й ледве водить стомленими, але вмить заспокоєними очима.
В хаті зразу стихає. Галас замирає в сінях, в кухні, надворі, біля вікон.
— Витягла, витягла! Живе! І Явдоха жива! Та малісіньке, крихотне. Та матінко ж моя! Витягла! Живе!
Обличчя всі повернені до полу, до шматочка живого, червоного тіла, розлізаються в посмішки, добрі, зворушливі, соромливі. Зараз же десь беруться ночви, окріп, пелюшки.
Дохтурка скидає свій закаляний кров'ю балахон, миє знов водою з пляшки руки, потім свої «ножі» і вже посміхається, лукаво щурячи одне око й збираючи хитрі, добрі зморшки на носі.
А коли її виряджають уже з двору, баби товпляться круг брички, хапають її за руки, цілують, просять полічити їх. . Сашко сидить на передку з кучером, за яким бігав на село, гордо, тожествуюче погляда на юрбу й весело підморгує Юхимові, який стоїть біля бричкий заздро дивиться на його.
І довго ще після того, як стихає дзвоник за церквою, гомонять на подвір'ї Сидоренчихи баби. Сонце сідає за городами, сиві листки капусти стають червоними і блискучими. Голосніше кумкають жаби, подихає димом із села, люди варять вечерю.