Але наприкінці 1670 року ми прибули з Бедфорда до Кембриджа. Студенти та дехто з донів-викладачів дуже нас вподобали, і хоч вони дозволяли собі деякі вільнощі з нашими жінками, загалом поводилися вельми люб'язно, навіть запрошували до своїх помешкань, щоб ми їм заспівали та заграли. Так моїм очам уперше відкрився світ учіння й ученості, і я вмить зрозумів, що моїй інтерлюдії з циганами настав кінець. Я вирішив уже нікуди далі не їхати і, попрощавшись зі своїми товаришами, залишився в Кембриджі, ладний радше вести нужденне існування, аніж полишити це прекрасне місце, сповнене величі.
— Подумати тільки! — сказав Ебенезер. — Твоя рішучість розчулила мене ледь не до сліз! І що ж ти став робити далі?
— Ну от, щойно у мене почало бурчати в животі, я став собі, де йшов (а так трапилося, що це було поблизу Коледжу Христа), і заспівав «Лийтеся, сльози», позаяк ця пісня була найжалісніша з усіх відомих мені пісень. І коли я вже доспівав останнього куплета:
Отож коли я доспівав, з вікна поблизу виглянула худа постать дона, який із похмурим виразом обличчя запитав мене, що це за Каїнів вилупок, який вважає щасливими тих, хто мусить довічно горіти в пекельному вогні. А інший, гладкий чолов'яга, який також підійшов до вікна і став поруч, запитав, чи відомо мені, де я перебуваю. На що я відповів: «Усе, що я знаю, добрі паничі, так це лиш те, що я перебуваю в місті Кембриджі та помираю з голоду!» Потім перший дон, вирішивши, хоч мені це було і невтямки, утнути жарт моїм коштом, сказав мені, що я перебуваю в Коледжі Христа, і що він і його товариші є впливовими богословами, і що вони й за менше блюзнірство відправляли людей на колесування. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять, тож я немало стривожився, і хоч я прочитав на той час доволі книжок, щоб не дуже-то й довіряти їхнім словам, однак я не знав, якої шкоди вони можуть мені завдати, хоч і навряд чи це буде колесування. Тому я смиренно в них перепросив і почав запевняти, що це була всього лише безневинна пісня, змісту якої я не приділяв особливої уваги, отож якщо в ній і можна знайти щось схоже на блюзнірство, то годиться карати не співака, а її автора Доуленда, який, бувши давно мертвим, уже спокутував свій гріх у катівнях Сатани, тож покладемо цьому край, та й квит! Зачувши мої міркування, веселі дони, здавалося, були ладні зареготати, проте їхні обличчя набули ще більш суворого виразу, і вони наказали мені піднятися до них нагору в їхнє помешкання. Там вони продовжили присікуватися до мене та чинити свої напади, стверджуючи, що хоч моя початкова провина, яка полягала в зневазі та приниженні пекельних мук, і так була доволі серйозною, однак за останнє моє зауваження можна потрапити на багаття. «Як це так?» — запитав я їх. «А як же! — вигукнув худий дон. — Якщо притримуватися тої думки, що той, хто повторює гріх іншого, а хоч би й несвідомо, сам є безневинним, то це означає заперечувати саму доктрину Первісного Гріха. Бо ж ким іншим є Адам і Єва, як не Джоном Доулендом для нас усіх, чию гріховну пісню хоч-не-хоч мусить співати все людство, за що карою і є смерть?» «Поза тим, — додав гладкий, — заперечуючи таїну Первісного Гріха, ти зневажаєш таїнство Спокутної Жертви — бо чи ж є сенс шукати Спасіння тому, хто не согрішив?»
— Ні, ні, — почав схлипувати я. — Їй-бо, паничі, це ж було всього лише нікчемне зауваження. Тож просю, не приділяйте йому стільки уваги!
— «Нікчемне зауваження»! — вигукнув перший і схопив мене за руки. — Присяй-Богу, хлопче! Ти глузуєш з двох головних таїнств церкви, що стоять, мов два стовпи-близнюки, на яких покоїться вся велична споруда Християнства. Та це ж все одно, якби ти назвав Розп'яття грубим ярмарковим балаганом. І на додачу до всього ти називаєш це нечуване блюзнірство «нікчемним зауваженням». Таж це ще жахливіший гріх! І звідки ти тут узявся, зрештою?
— З Бедфорда, — відповів я, переляканий до смерті, — прибув з циганським табором.
Почувши це, вони з удаваним обуренням виголосили, що кожного року о цій порі цигани, які всі до одного є поганами, проїздять повз Кембридж з єдиною метою зашкодити богословам. Тільки торік, сказали вони, один з моїх одноплемінників нишком проник до броварні Святої Трійці й отруїв ціле барило пива, від чого три старших члени ради університету, чотири студенти та два стипендіати сконали ще до заходу сонця. Потім вони запитали мене, якими ж були мої наміри. І коли я відказав їм, що сподівався пристати до котрогось з них в ролі слуги, щоб набратися розуму, вони вирішили, що я прийшов отруїти їх усіх. Так кажучи, вони миттю стягли з мене весь одяг і, не зважаючи на мої запевнення в невинності, під виглядом пошуків склянятка з отрутою розгледіли й промацали кожен дюйм мого тіла, щипаючи та смикаючи мене в дуже неприємних місцях. Ні, маю визнати, що вони таки дали волю своїм хтивим рукам і діло б зрештою дійшло до гріха, якби їхню забаву не перервала поява іншого дона — літнього джентльмена, зовні схожого на святого, який, і це було зрозуміло одразу, був старший над ними. Він наказав їм відступитися від мене та вибештав їх за те, що вони напосіли на мене. Я впав перед ним навколішки, але він підняв мене і, огледівши з ніг до голови, запитав, з якого дива я стою тут роздягнений. Я відповів, що лишень співав пісню, щоб догодити цим джентльменам, але вони назвали це блюзнірством, а за сим так ретельно та прискіпливо оглянули мене в пошуках склянятка з трутизною, що у мене, напевно, буде закреп принаймні цілий тиждень.