— Люба моя Анна! Як же вона довідалася, де ти мешкаєш?
— Ну, годі, — засміявся Берлінґейм, — це вже геть інша історія, яка зачекає до наступного разу. Їдьмо ж зі мною до Лондона, і я розкажу тобі її дорогою в екіпажі.
Ебенезер завагався.
— Це великий крок у житті.
— Це великий світ, — відповів Берлінґейм.
— Боюся, що скаже батько, коли про це почує.
— Мій любий друже, — сказав Берлінґейм. — Ми сидимо тут, на цій дурній скелі, яка сліпо несеться крізь простір; і всі ми стрімголов мчимося до могили. Подумай-но, чи ж хвилюватиме хробаків у ту годину, коли ти будеш для них лише поживою, чи згаяв ти свій час, сидячи без перуки й зітхаючи у своїй кімнаті, чи розграбовував золоті міста Монтесуми? Поглянь-бо, день майже добіг кінця і стрімко відходить у вічність назавжди. Усього лише на початку цієї розповіді ми виклали наші черева добрим обідом, а вони вже бурчать, вимагаючи ще. Ми смертні, Ебене, тож заприсягаюся, час є лише для сміливих рішень!
— Ти сповнюєш мене відвагою, Генрі, — сказав Ебенезер, підводячись з-за столу. — Тож вирушаймо.
Перше перебування Ебенезера в Лондоні, і що з того вийшло
Берлінґейм заночував тієї ночі в кімнаті Ебенезера, а наступного дня вони екіпажем вирушили з Кембриджа до Лондона.
— Здається, ти мені ще не розповів, — сказав молодик, коли вони були вже в дорозі, — чому ти так раптово полишив Сент-Джайлз і як так трапилося, що Анні стало відомо, де ти живеш.
Берлінґейм зітхнув.
— Розгадка тут проста, хоч і сумна. Річ у тім, Ебене, що твоєму панотцю запала в голову думка, ніби я маю певні наміри щодо твоєї сестри.
— Ні, це просто неймовірно!
— Ба ні, не так уже воно і неймовірно; Анна мила та кмітлива дівчина, і надзвичайно приваблива.
— Але ж подумати тільки про різницю у віці! — вигукнув Ебенезер. — З боку батька це було просто безглуздо!
— Вважаєш це безглуздям? — запитав Берлінґейм. — Ну що ж, сказано доволі відверто.
— Ой, пробач мені, — засміявся Ебенезер, — це було досить грубе зауваження. Ні, це аж ніяк не безглуздя; тобі ледве за тридцять, а Анні двадцять один. Гадаю, лише те, що ти був нашим вчителем, примушує мене думати про тебе як про значно старшого.
— Я так міркую, що в тому немає ніякого й натяку на безглуздя, що будь-який чоловік може заглядатися на Анну, — виголосив Берлінґейм. — І я насправді впродовж років дуже вас обох любив, люблю і зараз, та я й не намагався цього приховувати. Але мені непутить не це, а те, що Ендрю узяв собі в голову, ніби я маю розпусні наміри щодо дівчини. Достоту, якщо і є щось неймовірне, так це те, що таке дивовижне створіння, як Анна, може прихильно дивитися на бідного вчителя, — у якого за душею немає ані шеляга.
— Ба ні, Генрі, я чув, як вона стверджувала, що порівняно з тобою жоден з її знайомих не вартий навіть і того, щоб бути з ними ґречними.
— Це Анна так казала?
— Авжеж, у своєму листі десь так місяців зо два тому.
— Гаразд, хай там як, але Ендрю вирішив, що за тією турботою та увагою, яку я їй приділяв, криються хтиві наміри, і одного дня він пригрозив мені, що коли до ранку я не заберуся геть, він пристрелить мене, як собаку, а Анну відшмагає на додачу. За себе я не потерпав, але не міг допустити, щоб їй було завдано кривди, тож хоч як краялося моє серце, що доводиться їхати, я негайно ж вирушив у путь.
Ебенезер сидів приголомшений цим відкриттям.
— Як вона плакала того ранку! І не вона, ні отець ні словом не обмовилися мені про це!
— Тож і ти про це ні пари з вуст! — попередив Берлінґейм, — бо ж це могло б засоромити Анну, гаразд? І знову б викликало гнів Ендрю, а в справах сімейних немає строку давності. Тож і гадки не май спробувати переконати його в протилежному, він впевнений у цьому.
— Гадаю, що так, — нерішуче сказав Ебенезер. — Отже, відтоді Анна листується з тобою?
— Не так вже й часто, як мені б того хотілось. Бігме, як мені кортіло почути бодай якусь звістку про вас! Я винайняв помешкання на Темз-стріт, між ринком Біллінґзґейт і будівлею митниці — це зовсім не схоже на наш флігель, ось побачиш! — та почав, де тільки міг, пропонувати свої послуги вчителя. Два роки я не міг налагодити зв'язок з Анною, щоб твій батько про це не прознав, але декілька місяців тому мені пощастило отримати місце вчителя французької мови у міс Бромлі з Пламтрі-стріт, яка пам'ятала тебе й Анну по ваших дитячих іграх, перш ніж ви перебралися до Сент-Джайлза. Завдяки їй мені вдалося переказати Анні, де я мешкаю, і хоча я й не наважуюся писати їй, вона таки знайшла нагоду надіслати мені декілька листів. Ось таким чином я й довідався про стан твоїх справ і радо пристав на її пропозицію поїхати та забрати тебе з Кембриджа. Вона славна дівчина, Ебене!