— Я так хочу побачити її знову! — сказав Ебенезер.
— І я хочу, — сказав Берлінґейм, — адже я її шаную так само високо, як і тебе, і вже сливе три роки як я її не бачив.
— Гадаєш, вона могла б приїхати провідати нас у Лондоні?
— Ні, боюся, про це і мови бути не може. Ендрю нізащо на це не погодиться.
— Але я, певно ж, не можу назавжди відмовитися від можливості бачити її знову? А як щодо тебе, Генрі?
— Не в моїх звичках зазирати так далеко наперед, — сказав Берлінґейм. — Давай ліпше поміркуємо, чим би тебе зайняти в Лондоні. Ти не повинен сидіти без діла, бо інакше знову захирієш від нудьги й заклякнеш.
— На жаль, — сказав Ебенезер, — я не маю жодної мети на віддалі, задля досягнення якої було б варто докладати зусилля.
— Тоді бери приклад з мене, — порадив Берлінґейм, — і постав собі за довготермінову мету успіх у досягненні короткотермінових цілей.
— Та мені й короткотермінової мети бракує.
— Гай-гай, це ненадовго, зачекай-но лишень, доки твій живіт не почне бурчати, вимагаючи обіду, а грошей у тебе буде катма.
— Нещасливий день! — засміявся Ебенезер. — Я ж не опанував жодної професії і не навчений жодного ремесла. Я навіть не здатний заграти на гітарі «Лийтеся, сльози».
— Тоді ясно як божий день, що ти будеш вчителювати, як і я.
— Достоту, це буде сліпий веде сліпого.
— Авжеж, — усміхнувся Берлінґейм. — Хто ж краще розуміє, що то за лихо сліпота, аніж той, хто позбавлений очей?
— Але чого вчити? Я знаю дещо про багато речей, але жодної речі не знаю досконало.
— Далебі, тоді перед тобою простяглося велике поле, пасися там, де душа забажає.
— Учити того, чого я й сам не знаю? — вигукнув Ебенезер.
— І вимагати за це значно більшу платню, — відповів Берлінґейм, — бо ж то невеликий клопіт навчати того, що знаєш, а от вчити того, чого сам не знаєш, вимагає певних зусиль. Обирай будь-який предмет, який хотів би опанувати, й проголошуй, що ти в цьому професор.
Ебенезер похитав головою.
— Це неможливо. Мене цікавить у цьому світі геть усе, але я ніколи не міг обрати щось одне.
— Гаразд, тоді я проголошую тебе Професором Світоустрою, і під цим званням ми і будемо привертати увагу до тебе та пропонувати твої послуги. І чого б не зажадали вивчати твої студенти, ти будеш їх цього навчати.
— Ти жартуєш, Генрі!
— Якщо це й жарт, — відповів Берлінґейм, — то дуже вдалий. Присягаю, що саме цим упродовж останніх трьох років я і наповнював своє черево. Їй же бо, і чого я тільки не навчав! Найкраще в цьому те, що ти завжди будеш когось чогось навчати — байдуже, кого і чого. Це не так уже й складно.
Не має значення, якої думки був Ебенезер щодо цієї пропозиції, адже достатньо коштів, щоб відмовитись від неї, у нього не було. Прибувши до Лондона, він в'їхав до помешкання Берлінґейма біля річки, де й оселився з ним на рівних правах. За кілька днів Берлінґейм привів йому першого клієнта — телепня — сина кравця з Кратчед Фраярс, але, на щастя, найскладнішим з усього того, що він хотів опанувати, виявилась грамота — отак наступні кілька місяців Ебенезер заробляв собі на прожиток ремеслом учителя. Він працював шість чи сім годин на добу в себе вдома або ж ішов до своїх учнів, більшість свого часу поза тим несамовито займаючись, готуючись до уроків, які мав давати наступного дня. А своє дозвілля, якщо й лишався на те час, він проводив у тавернах і кав’ярнях у вузькому колі Берлінґеймових приятелів, більшість з яких були поетами і нічим іншим не займалася. Вражений тим, наскільки певні вони були щодо своїх талантів, він також декілька разів спробував було писати вірші, але щоразу, починаючи, кидав на півдорозі, оскільки не мав про що писати.
Околясом, завдяки міс Бромлі, учениці Берлінґейма, він домігся того, що йому таки вдалося налагодити листування із сестрою, і за два місяці Анна все ж спромоглася відвідати їх у Лондоні під виглядом провідин хворої тітки — старої діви, яка жила поблизу Леденголлу. Близнюки, як можна було очікувати, нетямилися від радощів, побачивши одне одного. І хоч одразу розмова не дуже-то й в'язалась, причиною чого було те, що вони не бачилися три роки відтоді, як Ебенезер полишив Сент-Джайлз, проте кожен зберіг у своєму серці найніжніші почуття та повагу до іншого. Анна також, хоч і стримано, як того й вимагає пристойність, висловила задоволення, що знову зустрілася з Берлінґеймом. Вона дещо змінилася, відколи Ебенезер востаннє її бачив: каштанове волосся сестри дещо позбулося свого блиску, а обличчя, і досі так само гарне, втратило свою дитячість і було худішим, ніж він його пам'ятав.