— Моя дорога Анно! — сказав він учетверте чи вже вп'яте. — Як добре знову чути твій голос! Скажи мені, як там поживає наш батько? Із ним усе гаразд?
Анна заперечно похитала головою.
— Боюся, що він на шляху до Бедламу або доведе мене до цього. Це все через твоє зникнення, Ебене. Це водночас і розлютило, і настрахало його. Він не знає, що було причиною цього, і вагається, чи слід йому прочесати все королівство в пошуках тебе, чи відректися від тебе. По десять разів на день він випитує у мене, чи відомо мені що-небудь про твоє місцезнаходження, або ж лає мене та ремствує, що я від нього щось приховую. Він почав ставитися до мене з великою підозрою і разом з тим іноді так жалісно випитує у мене про тебе, що це доводить мене просто до сліз. Він вельми постарів за ці останні кілька тижнів, і хоч він так само лютує і гнівається, як і раніш, але колишнього запалу вже не має, і це потроху висотує з нього сили.
— О Господи, як боляче мені це чути!
— І мені, — сказав Берлінґейм, — бо хоч старий Ендрю і не любив мене, проте нічого лихого я йому не зичу.
— Я так гадаю, — сказала Анна, звертаючись до Ебенезера, — що тобі таки слід докласти зусиль, щоб нарешті опанувати якусь професію і, щойно ти отримаєш місце, написати батьку про це. Він хоч і спрямує на тебе потік лайки, проте йому полегшає на душі від того, що з тобою все гаразд і що ти непогано влаштувався.
— Та й мені б стало легше, коли б я знав, що йому полегшало, — сказав Ебенезер.
— Далебі, та ж мова йде про твоє власне життя! — нетерпляче вигукнув Берлінґейм. — До біса цю синівську любов, мені боляче дивитися, як ця пихата шельма, нагнавши благоговійного страху, підбила вас під себе!
— Генрі, — з докором в голосі сказала Анна.
— Вибач мені, — сказав Берлінґейм. — Я не хотів образити. Але ж поглянь-но, Анно, страждає не тільки здоров'я Ендрю. Ти змарніла, схудла та занепала духом. Тобі також слід було б покинути Сент-Джайлз та приїхати до Лондона як компаньйонка тітки або щось на кшталт цього.
— То я схудла і змарніла? — м'яко перепитала Анна. — Напевно, це всього лише вік. Коли тобі двадцять один, ти вже більше не безтурботне дитя. Але прошу, не примушуй мене залишити Сент-Джайлз, це все одно що шукати батькової смерті.
— А може, у неї там уже є залицяльник, — сказав Ебенезер Берлінґейму. — Хіба ні, Анно? — кепкуючи з неї, мовив він. — Либонь якийсь сільський увихайло вже полонив твоє серденько? Двадцять і один рік — це вже не дитина, з тебе вийшла б добра дружина, га? Поглянь-но, Генрі, дівчина зашарілася! Я так міркую, що потрапив прямо в ціль!
— Далебі, от пощастило б якомусь мугиряці, — зауважив Берлінґейм.
— Ні, — мовила Анна. — Не кепкуй більше з цього приводу, брате.
Вона вочевидь здавалась настільки знервованою, що Ебенезер негайно попросив у неї вибачення.
Анна поцілувала його в щоку.
— Ну як же я можу вийти заміж, коли чоловік, якого я найбільше люблю, примудрився народитись моїм братом? Що там написано з цього приводу в тих книжках у Кембриджі? Чи ж була коли-небудь дівчина нещасніша, ніж я?
— Достоту ні! — засміявся Ебенезер. — Ти проживеш усе життя та так і помреш старою дівою, поки знайдеш когось, хто був би схожий на мене! Але прошу тебе звернути люб'язно свою увагу на мого присутнього тут друга, і хоч він трохи й у літах, проте вміє співати гарним тенором, та зрештою йому й сам чорт не брат!
Як тільки він це сказав, Ебенезер одразу збагнув безтактність цього зауваження в світлі того, що йому декілька тижнів тому сказав Берлінґейм стосовно підозр Ендрю; обидва чоловіки вмить зашарілися, але Анна врятувала ситуацію, поцілувавши ніжно в щоку Берлінґейма так, як вона допіру поцілувала свого брата, та весело сказала:
— То була б непогана здобич, якщо твоя правда. А чи ж вміє він хоч читати й писати?
— Ото й усього діла? — запитав Берлінґейм, долучаючись до гри. — Якщо мені чогось і бракує, то присутній тут оцей добродій навчить мене, принаймні так він вихваляється.
— Дідько, це нагадало мені, — сказав Ебенезер, різко підхопившись, — що я мушу негайно бігти на Тавер-Гілл, аби дати молодому Фармслі перший урок гри на блок-флейті! — Він схопив флейту, яка лежала на полиці коминка. — Хутко, Генрі, як тут дути в цю штуку?