— Ні, не хутко, а повільно, — сказав Берлінґейм. — Було б великою помилкою вчитися мистецтву занадто швидко. Твій Фармслі в жодному разі не повинен видобувати ноту, перш ніж спочатку він не витратить принаймні годину часу на те, щоб обмацати інструмент, навчитися тримати його належним чином, розбирати його та складати докупи. І ніколи, ніколи сам майстер не повинен хизуватися своїми здібностями, щоб не відбити бажання в учня тим, який довгий шлях тому доведеться пройти. Я навчу тебе грати ноти для лівої руки сьогодні ввечері, і завтра ти зможеш заграти йому «Les Bouffons»[20].
— Ти мусиш іти? — запитала Анна.
— Атож, бо інакше до самої неділі сидітимемо на черствому хлібі, адже в Генрі на цьому тижні немає учнів. Отже, доручаю йому опікуватися тобою, доки не повернуся.
Анна пробула в Лондоні цілий тиждень, і за найменшої нагоди вона тихо і непомітно залишала своє місце біля ліжка хворої тітки й утікала, щоб провідати Ебенезера та Берлінґейма. Коли ж цей час добіг кінця і тітка одужала й могла подбати про себе сама, вона сповістила про свій намір повернутися до Сент-Джайлза, й Ебенезер, неабияк здивувавши та засмутивши Берлінґейма, виголосив, що їде разом із нею і ніякі вмовляння не примусять його змінити своє рішення.
— Нічого з цього путнього не вийде, — сказав він, хитаючи головою. — З мене кепський учитель.
— Чорт забирай! — вигукнув Берлінґейм. — Таж ти просто тікаєш від відповідальності!
— А от і ні. Якщо я й тікаю, то не від неї, а до неї. Це просто боягузтво — ховатися від батьківського гніву. Я попрошу в нього пробачення та зроблю все, що він вимагатиме від мене.
— Та біс із ним, із тим гнівом! Я тобі товкмачу про відповідальність не перед ним, а перед самим собою. То й справді був би шляхетний вчинок — благати його пробачити тебе та гідно, як і личить справжньому чоловіку, стерпіти, коли він дасть тобі хлосту, але це ж усього лише привід випустити зі своїх рук віжки власного життя. Їй-бо, чоловікові більше личить ставити собі мету та йти до неї, дарма, які б там були наслідки!
Ебенезер похитав головою.
— Можеш казати, що тобі заманеться, Генрі, але я все 'дно маю їхати. Хіба ж може син стояти осторонь і споглядати, як батько вганяє себе дочасу в могилу?
— Не тримай зла, Генрі, — благально мовила Анна.
— Але ти? Ти ж, звісно, не вважаєш це розумним кроком? — з недовірою в голосі запитав Берлінґейм.
— Я не можу судити щодо його мудрості, — відповіла Анна, — але певна, що й хибним кроком це б не було.
— Отакої! А, та що з вами обома балакати! — вигукнув Берлінґейм. — Хвала Небесам, що я не знаю, хто мій батько, якщо мати його — такий клопіт!
— Молю Бога, щоб ти одного дня його знайшов, — спокійно мовила Анна, — або ж почув про нього хоча б слово. Для людини батько — це її зв'язок з минулим: узи між нею і світом, у якому вона народилася.
— Тож знову: хвала Небесам, що я його позбавлений, — сказав Берлінґейм. — Я вільний і нічим не обтяжений.
— Воістину, Генрі, — спересердя мовила Анна, — і хтозна, чи ж добре це, чи погано.
Коли ж настав час вирушати, Ебенезер запитав:
— Коли ж ми знову побачимося, Генрі? Мені боляче з тобою розлучатися, і я дуже за тобою сумуватиму.
Берлінґейм лише знизав плечима і сказав:
— Залишайся, як тобі так боляче.
— Я буду приїздити якомога частіше.
— Ні, не тре', а то ще наразишся на батьків гнів. Окрім того, я, може, й сам поїду.
— Поїдеш? — запитала Анна дещо стривожено. — Куди поїдеш, Генрі?
Він знову знизав плечима.
— Тут мене ніщо не тримає. Усі учні геть до одного мені однаковісінько байдужі, потрібні, аби згаяти час, поки щось інше мене не захопить.
Ніяково попрощавшись, відчуваючи в настрої друга гіркоту і розчарування, Ебенезер та Анна винайняли екіпаж, який мав привезти їх до Сент-Джайлза. Ця маленька подорож хоч і відбулася без особливих подій, проте потішила їх обох. І попри те що Анна через поведінку Берлінґейма була така схвильована, що в неї час від часу на очах виступали сльози, а Ебенезер з кожною милею, що наближала їх до дому, дедалі більше виказував занепокоєння від перспективи малоприємної зустрічі з батьком, це була перша за тривалий час нагода для близнюків порозмовляти на самоті. Коли вони нарешті прибули до маєтку Куків, то були вельми стурбовані, взнавши, що Ендрю третього дня стало так зле, що за наказом лікаря його вклали до ліжка і тепер його, як тяжкохворого, доглядала ключниця, місіс Твіґґ.
20
«Блазні» (