1676 року, коли їм виповнилося десять, Ендрю найняв їм нового вихователя Генрі Берлінґейма III — жилавого, смаглявого молодика років двадцяти з карими очима, сповненого енергії та запалу і не позбавленого зовнішньої привабливості. Цьому Берлінґейму з нез'ясованих причин не вдалося завершити курс навчання й здобути ступінь бакалавра, проте за обсягом і глибиною знань він був ледь не Арістотелем. Ендрю знайшов його в Лондоні безробітного та зголоднілого, і, лишаючись, як і завжди, спритним ділком, він спромігся найняти для своїх дітей за мізерну платню вихователя, який однаково гарно міг співати тенором мадригали Джезуальдо[7] і препарувати польову мишу або відмінювати εἰμί[8]. Близнятам він сподобався одразу, а той і собі теж за декілька тижнів так прив'язався до них, що невимовно зрадів, коли Ендрю, не збільшуючи при цьому платню, дозволив йому переобладнати літній флігель маєтку в парафії Сент-Джайлза в щось на кшталт лабораторії й житлової кімнати водночас і відтак цілком присвятити себе своїм обов'язкам.
У близнятах він знайшов кмітливих учнів, які виказували більші здібності до натурфілософії, літератури, композиції й музики та менші до мов, математики й історії. Він навіть навчив їх танцювати, хоча Ебенезер уже у віці дванадцяти років був надто незграбним, щоб бути вправним танцюристом. Спочатку він учив Ебенезера, як грати мелодію на клавесині, потім, під награвання Ебенезера, розучував з Анною танцювальні рухи, доки вона їх цілком не опановувала, затим займав місце Ебенезера за інструментом, щоб уже Анна могла навчити Ебенезера танцю, і насамкінець, коли всі вже вивчили танець, Ебенезер допомагав Анні опанувати мелодію на клавесині. Окрім очевидної дієвості такого підходу, цей спосіб відповідав другому з трьох принципів педагогічної системи Берлінґейма, а саме: найкращий спосіб навчитися самому — це навчати когось. Перший же полягав у тому, що проміж трьох мотивів, що спонукають до навчання, — необхідності, честолюбства та цікавості — проста цікавість найбільше заслуговує на розвиток, оскільки є «найчистішим» стимулом (себто цінність її супроти інших мотивів полягає в тому, що вона сама по собі є метою, а не знаряддям), найліпше заохочує до тривалих та ґрунтовних, а не до швидких і обмежених занять і найвірогідніше здатна зробити наполегливу працю, якою є навчання, приємною. Третій принцип, тісно пов'язаний з попередніми двома, полягав у тому, що розвага, якою має бути навчання, ніколи не мала бути прив'язана до певних годин або ж до певного місця, щоб учитель та учень (які в системі Берлінґейма мало чим відрізнялись один від одного) не набували банальної звички вимикати свою увагу в інший час і щоб таким чином не поставала згубна відмінність навчання від інших проявів природної поведінки.
Тож освіта близнюків тривала з ранку до ночі. Берлінґейм радо приєднувався до них у їхніх рольових іграх, і якби наважився запитати дозволу, то й спав би разом з ними, щоб скеровувати їх у словесних іграх. Нехай його системі й бракувало дисципліни Локка, який змушував своїх учнів тримати ноги в холодній воді, зате вона була значно веселішою: Ебенезер та Анна любили свого вчителя, і всі троє стали добрими друзями. Щоб навчити їх історії, він спрямовував їхні рольові ігри до історичних подій; щоб підтримати цікавість до географії, він видобував томи книг з картинками екзотичних країв та описами пригод; щоб загострити їхній логічний апарат, він пропонував їм парадокси Зенона у якості загадок, і так весело вправлявся з ними у скептицизмі Декарта, немов пошуки істини та сенсу існування всесвіту були лише грою «Вгадай, у кого ґудзик?». Він учив їх дивуватися листочку чабрецю, строфі Палестрини[9], сузір'ю Кассіопеї, лусці сардини, звучанню слова «безустанний» і вишуканості соритів.
7
Карло Джезуальдо да Веноза (1560/1561/1566-1613) — італійський композитор. Увійшов в історію музики як автор мадригалів унікального хроматичного стилю.
9
Джованні П'єрлуїджі да Палестрина (1525–1594) — італійський композитор епохи Відродження; найвизначніший представник римської композиторської школи. Творчість Палестрини суттєво вплинула на розвиток церковної музики, а його роботи часто розглядають як кульмінацію жанру церковної поліфонії періоду Ренесансу.