Наслідком такої освіти стало те, що близнюки просто закохалися в увесь довколишній світ, і передусім це стосувалося Ебенезера, тоді як Анна років з тринадцяти стала стриманішою і менше виказувала свої почуття. Та Ебенезера аж до мурашок міг зворушити карколомний політ ластівки; напади сміху в нього могли викликати мереживо павутиння або розкотистий звук органу, видобутий з педальної клавіатури, а дотепність «Вольпоне»[10], натяг у корпусі скрипки чи істинність теореми Піфагора були здатні раптово розчулити його до сліз. У вісімнадцять років він досяг крайньої межі свого зросту і незграбності; вразливий і неоковирний молодик, який уже тоді хоча й переважав свою сестру буйністю уяви, проте значно поступався їй природною красою, і хоча близнюки мали майже однакові риси, Природа вважила за належне шляхом деяких ледве помітних змін обернути Анну на привабливу молоду жінку, а Ебенезера на опудало горохове, так само, як дотепний автор, внісши деякі обережні поправки, може створити пародію на високий стиль.
Прикро, що Берлінґейм не міг супроводжувати Ебенезера, коли того у віці вісімнадцяти років мали прийняти до Кембриджу, бо хоч добрий учитель і навчить, хай би на яку систему він хибував, а Берлінґеймова система, варто зазначити, видавалася надзвичайно привабливою, проте досконалої методи не існує. Тож треба визнати, що, почасти завдячуючи його манері викладати, Ебенезер знаходив однакове задоволення зарівно в історії та в грецькій міфології чи в епічній поезії й убачав мало відмінностей поміж, скажімо, географією атласів та географією казкових подорожей. Словом, через те, що навчання було для нього такою приємною забавою, він не міг сприймати по-справжньому серйозно, наприклад, відомості з зоології чи обставини завоювання Британії норманами, як і не міг він присилувати себе до наполегливої праці над нудними завданнями, що вимагають багато часу. Навіть його багата уява та захоплення тим, як влаштовано світ, не були чеснотами в чистому вигляді, коли до них додати його легковажну невпевненість, і хоча ці чесноти й привели його до розуміння випадковості певного реального світу, вони не наділили його відповідним усвідомленням його кінцевої сталості. Так, йому добре було відомо, що «Франція за формою схожа на чайник», проте він ледве був спроможний сприйняти ту річ, що тієї самої миті й справді існує таке собі місце, що зветься Франція, де люди розмовляють французькою та їдять равликів, незалежно від того, думає він про них чи ні, і попри фактичну безмежність уявних форм, ця Франція приречена назавжди залишатися схожою на чайник. Або ж, знову-таки, взяти цю історію з Давньою Грецією та Римом, яка хоч і викликала в нього беззаперечне захоплення, проте йому видавалася безглуздою і майже неймовірною сама думка, що там все трапилося саме так, а інакше бути не могло: тож коли він думав про це, якщо взагалі думав, то воно виводило його з рівноваги й дратувало.
Можливо, під постійним наглядом учителя йому і вдалося б згодом подолати ці вади, але одного липневого ранку року 1684-го Ендрю знічев'я оголосив за сніданком:
— Нема чого сьогодні ходити до флігеля, Ебенезере. Твоїм урокам настав кінець.
Обоє дітей здивовано звели погляд на батька.
— Ви хочете сказати, сер, що Генрі нас залишає? — запитав Ебенезер.
Авжеж, — відповів Ендрю. — Насправді, якщо не помиляюся, він уже виїхав.
— Але як так? Не попрощавшись? Він і словом не прохопився, що нас залишає!
— Ну ж бо, годі, — сказав Ендрю. — Ти що, будеш журитися за якимось там учителем? Яка різниця — цього тижня чи наступного? Тож з ним покінчено.
— Ти що-небудь про це знала? — запитав Ебенезер у Анни. Вона похитала головою і вибігла з кімнати. — Ви що, наказали йому залишити нас, батьку? — запитав він, не вірячи своїм вухам. — Але чому так раптово?
— От дідько! — вигукнув Ендрю. — Та я у твоєму віці скоріше підняв би келих за те, що спекався його, аніж став здіймати такий лемент! Хлопець зробив свою справу, і я звільнив його, та й квит! Якщо він вважив за належне одразу ж і виїхати, то це його справа. Маю сказати, що це більш гідне чоловіка, аніж увесь цей галас і плач!
10
«Вольпоне, або Хитрий лис» (1606) — комедія Бенджаміна Джонсона, Вольпоне — один з найвидатніших образів грошолюба в англійській драмі кінця XVI–XVII ст.