— Я… я пропаща жінка! — лементувала вона, заворожена цими словами. — Я повністю збезчещена!
— Повністю! — погоджувався Ебенезер, — так само, як і я, відколи приїхав до Меріленду! Ти мусиш пошлюбити свій сором із моїм, або ж я зійду в могилу слідом за тобою!
Отож так сталося, що Анна залишилась у Молдені, живучи відносно самотньо, тоді як між слугами й сусідами-плантаторами ширилися найганебніші чутки. Одного разу Ебенезер повернувся з Кембриджа з обличчям сірим, як попіл, і вирік:
— Люди кажуть, що це я нагородив дітьми вас обох!
— А чого ж ти очікував? — відповіла Анна. — Їм нічого не відомо про Генрі, і навряд чи я захочу зробити містера Сперданса своїм коханцем.
— Але чому я? — кричав Ебенезер. — Невже люди з природи своєї такі зловмисні? Чи це Божа кара, щоб присоромити нас за те, про що…
Анна похмуро всміхнулася, побачивши його сум'яття.
— Про що ми навіть не могли помислити у своїх снах, не зашарівшись від сорому? Либонь, так воно і є, Ебене: і якщо це правда, то вирок, який виніс Він, має прецедент. По всьому світі дикуни та прості селяни підозрюють, що близнюки протилежних статей согрішили ще у лоні матері; то навряд чи вони тепер вважатимуть нас невинними.
Але, як здається, не існує сорому, настільки страшного, щоб з часом не можна було призвичаїтися з ним жити: до Молдену не приїздили жодні гості, а стосунки Ебенезера із домашньою челяддю і робітниками в полі стали холодними й формальними, але ані він, ані Анна більше не говорили про самогубство, навіть коли стало зрозуміло, що Берлінґейм не збирається повертатися. У кінці листопада Джоан Тоуст померла від тазового передлежання, яке забрало б життя й у здоровішої жінки, і її новонароджена донька померла також; убитий горем, Ебенезер поховав їх обох на березі, біля своєї матері. У січні настала пора народити Анні; короткі перейми почалися пізно ввечері, і, за браком професійної допомоги, вона, з поміччю кухарки Ґрейс (котра мала якийсь досвід повитухи) і самого поета, народила здорове немовля чоловічої статі. Було маловірогідно, що Ендрю Кук коли-небудь повернеться до Меріленду або почує про скандальну новину від третіх осіб, тож Ебенезер вирішив, що краще вже не засмучувати батька в його похилому віці, розповідаючи правду; натомість він написав, що хоча Джоан і віддала Богові душу при пологах, їхня дитина — син, названий Ендрю Третім, вижив, і ним опікується Анна. Що й казати — старигань не тямився від радощів.
Ця вигадка, коли вже з'явилася, мала значний вплив на Ебенезера і його сестру. Попри свій сором, Анна, здавалося, була надзвичайно готова і тілом, і душею до материнства; вона розквітла під час вагітності; пологи були легкими; груди її були повні молока, і хоча вона подеколи знову кидалась у сльози, однак тішилася дитям, як і воно тішилося нею, пригощаючись і з кожним днем стаючи дедалі пухкішим і рум'янішим. Вони і справді назвали дитину Ендрю і почали подумувати над тим, щоб зовсім переїхати з Молдену, щойно це стане можливим, «заради хлопчика»…
Однак це підводить нас майже до кінця історії, а нам, перш ніж дістатися його, треба на якусь хвильку відійти вбік, якщо ми хочемо щось довідатися про долю головного лиходія Джона Куда, про метикуватого губернатора, що збирався притягти його до відповідальності, та про хрестовий похід лорда Балтимора, що мав на меті повернути собі хартію, яка давала права на Меріленд і яку в нього відібрав король Вільям.
Отже, що стосується Куда, якого Ніколсон звик називати «Фергюсоном у мініатюрі в питаннях урядування і гоббістом у питаннях релігії»: ще в листопаді 1694 року, поки Ебенезер, у якому ледь жевріло життя, лежав хворим у Молдені, губернатор зажадав звіт щодо витрат Кудом громадських коштів і звинуватив його, серед усіх інших переступів, в незаконному отриманні чотирьох тисяч фунтів тютюну від нижньої палати за послуги, надані ребелії, у викраденні записів кримінального суду за 1691 рік, у привласненні громадських коштів у розмірі п'ятисот тридцяти двох фунтів двох шилінгів і дев'яти пенсів на посаді голови Спільноти протестантів (не кажучи вже про ті додаткові чотириста фунтів, які він отримав, коли був головним митником на річці Потомак, і ще сімсот фунтів у квитах, що він отримав як зборчий на річці Вікоміко), у тому, що він видавав себе за католицького священника й англіканського пастора, у вчиненні заколоту проти губернатора і короля й у блюзнірстві проти Отця, і Сина, і Святого Духа. У липні 1696 року на підставі нових доказів Ніколсон відкрив справу проти нього і зібрав свідчення в низки посадовців і простолюдинів щодо різних звинувачень, після чого його жертва втекла, знайшовши собі прихисток у Ендроса у Віргінії. Звідти вже (такими були чутки, бо мало хто міг похвалитися тим, що бачив його на власні очі) він потайки підтримував зв'язок зі своїми агентами, зокрема з Джерардом Слаєм і Семом Скеррі, спонукавши першого надрукувати «Пункти звинувачень» проти Ніколсона і представити їх потім суддям Королівського суду в Лондоні, звинувативши губернатора в усіх гріхах, починаючи з католицтва і протиприродних нахилів і закінчуючи вбивством такого собі Генрі Дентона, секретаря Ради, «важливого свідка у справі його злочинів». Попри всі ті складнощі й перешкоди, що створювали Ніколсону капери в Затоці, французи на кордоні, індіяни по всій Провінції та різноманітні пошесті й падіж худоби, йому все ж таки вдалося в цей період заснувати коледж в Енн-Арундел-Тауні (який став називатися Аннаполісом), захистити себе від усіх звинувачень Слая і нарешті влітку 1698 року спорядити два шлюпи та сто людей, щоб захопити Куда і Слая на річці Потомак. Менш важливого злочинця їм таки вдалося арештувати, і той постав перед судом, де одразу ж визнав, що діяв під примусом зверхника, а от самому Куду вдалося уникнути пастки.