— Ну, ось тебе й уквітчали вінцем слави, — привітала його Анна, прочитавши це. — Та ні, який там вінець, це ж ціла корона, Ебене!
Але на її брата, хоч він і був здивований, дізнавшись, що став такою знаменитістю, це не справило великого враження. Насправді ця рецензія, здавалося, радше викликала в нього невдоволення, аніж потішила.
— Пустодзвін і фертик! — вигукнув він. — Він у жодному місці не віддає належне тому, що ця поема — то суцільна правда! Я написав її не для того, щоб уславити своє ім'я, а щоб збити пиху з Меріленду!
Втім, з наступними роками популярність «Баришника дур-зіллям» серед лондонців, обізнаних з літературою, тільки зростала, хоч ця популярність і не була такою, на яку сподівався автор. Критики говорили про поему як про чудовий приклад сатирично-феєричного твору, на який зараз виникла мода; вони хвалили рими й дотепність; вони аплодували характеристикам, які дав автор, гротеску і кумедності дії, але жоден з них не взяв поему серйозно! І справді, один письменник, даючи оцінку гніву лорда Балтимора, зауважив;
Дивна річ, що лорд Балтимор, прагнучи переконати нас у тому, якої досконалості набуло його колишнє Пфальцграфство, так зле відгукується про першого Поета Пфальцграфства, тоді як сама поема, до якої він ставиться з таким презирством, і є нашим першим свідченням того, що Меріленд розуміється на вишуканих і культурних речах. Одним словом, Плантація, що породила такий гострий розум, як у пана Кука, не може бути вбогою…
Такі похвали не тільки завдавали прикрості, але й були наукою поету, який не погоджувався з жодним їхнім словом. 1711 року, коли старий Ендрю помер і Ебенезер був змушений відплисти до Лондона, щоб вступити у право володіння спадщиною на підставі заповіту батька, його запросили пообідати та трохи випити Бреґґ і Бен Олівер, який став партнером цього видавничого дому (Том Трент, як вони йому розповіли, одкинувся од поезії й офіційної церкви, щоб стати єзуїтом; Дік Меррівезер, позалицявшись до Смерті у понад ста неопублікованих одах і сонетах, нарешті завоював серце цієї Темної Леді, й так, що, коли його кінь несподівано став гопки і скинув його на бруківку, вона обернула на вічні обійми те, що мало бути лише легким фліртом), але до всіх їхніх прохань написати продовження поеми — «Баришник хутром і шкірами» чи «Помста баришника дур-зіллям» — він залишився глухим.
Але щиро кажучи, йому вже майже нічого було сказати у віршах. Час від часу, коли він порядкував у своєму маєтку, якийсь двовірш таки спадав йому на думку, але бурхливі дні, сповнені подій, і роки спокою, що залишилися позаду, або ж притупили його поетичний дар, або загострили його критичні здібності; сам «Баришник дур-зіллям» йому бачився простим і незграбним твором, повним грубої злоби та дратівливості, неясних алюзій, громіздких чи просто зарозумілих викрутнів; і жоден з пізніх задумів так і не здався вартим його пера. 1717 року, вирішивши, що коли він і мав якісь борги перед батьком, то сповна їх сплатив, Ебен продав свою частку мису Кука такому собі Едварду Куку — тому самому бідолашному рогоносцю, чиє ім'я він колись узяв собі, щоб втекти від капітана Мітчелла, а Анна свою — майору Генрі Тріппу з дорсетського посполитого рушення; і хоча «їхній» син Ендрю III натоді був уже дорослим чоловіком двадцяти одного року і мав би якось упоратися з усіма ранами, які скандал, пов'язаний з його появою на світ, міг би йому завдати, вони переїхали спочатку до Кенту, а згодом до округу Принс-Джордж. Для заробітку Ебенезер, якому вже перевалило за п'ятдесят, виконував різноманітні обов'язки клерка, бувши заступником Генрі й Беннетта Лоу, головних митників Провінції, до яких він пристав (Автор з прикрістю повідомляє про це) через своє переконання, що їхній брат Ніколас був насправді Генрі Берлінґеймом. Анна, треба сказати, не дозволяла собі розділяти з ним цей обман, хоч і не заважала обманюватися брату; але Ебенезер з кожним днем дедалі більше утверджувався в цій думці. Якщо це й справді був самообман: Ніколас Лоу в жодній мірі не був схожим на те останнє втілення Берлінґейма чи на якесь інше втілення їхнього колишнього вихователя, але він був відповідного віку і зросту, мав допитливий розум і широку освіту і навіть вряди-годи виказував ознаки того, що можна назвати не інакше, як схильністю до «космофілізму». Ба більше, на всі натяки Ебенезера і завуальовані питання він відповідав з пустотливою усмішкою і навіть по-особливому знизуючи плечима… Але ні! Як і Анна, ми не будемо піддаватися спокусі впасти у folie à deux[108]: вік зробив нашого героя, як і багатьох інших, надто довірливим, і годі вже про це!
108
Психоз удвох