Треба згадати ще про дві речі, які сталися 1728 року, щоб уже завершити нашу історію. Старий Чарлз Калверт натоді був уже під землею тринадцять років і не міг належним чином оцінити, як це зробив наш поет у свої шістдесят два роки, останню посмішку долі, що стосувалася «Баришника дур-зіллям»: кінець-кінцем наслідки, до яких призвела поема, були саме такими, яких він очікував від «Мерілендіади», і виявилися повністю протилежними намірам її автора. Меріленд, частково через добре відому поему, набув у вісімнадцятому сторіччі слави благодатної і висококультурної провінції, яку можна було порівняти з Віргінією, і декілька вельмишановних родин схилилися до того, щоб там оселитися. Щоб відзначити цей факт, п'ятий лорд Балтимор (той знаменитий молодий гульвіса і дилетант, про якого згадувалося раніше) під враженням написав листа літньому поету, із якого варто навести лише таке:
Мій дід і тезко, попри всі свої беззаперечні Чесноти, не бувши надто обізнаним з Мистецтвами й одкинувшись од своєї початкової мети назвати вас Лауреатом (хоч треба висловити нашу впевненість у тому, що він усе ж таки зробив це, дарма що пізніше заперечував), не зміг оцінити належним чином той дар, який ви піднесли Меріленду. А тому ми вважаємо слушним, щоб тепер, коли ціле покоління засвідчило високі якості вашого твору, ви дійсно прийняли, хоч дещо і запізно, той чин і титул, вимогам здобуття якого ви вже давно відповідаєте. А саме Поета & Лауреата Провінції Меріленд…
Ебенезер лише всміхнувся і похитав головою, коли сестра запропонувала, щоб він його прийняв.
— Ні, Анно, мерілендське підсоння кепське для поета, і мій талант не настільки міцний, щоб вижити в ньому. Хай Балтимор дарує цей титул одному з тих, чиє перо заслуговує на це; а щодо мене, то я так міркую, що до муз я більше не заграватиму!
Але того ж таки року Ніколаса Лоу спіткала смерть, яка так глибоко вразила поета (завдяки тому самообману), що він зламав свою обітницю і перервав довгу мовчанку, аби надрукувати в «Мерілендській газеті» «Елегію на смерть вельмишановного Ніколаса Лоу, есквайра», що містила різноманітні алюзії на його двозначні почуття до цього джентльмена. Відтоді чи то через те, що він відчув, що його талант дозрів, чи просто тому, що зламати обітницю — це як втратити невинність, річ непоправна, з якої треба скористатися собі на пожиток (якою була причина — це вже хай вирішує Читач), він не щадив свого пера: у 1730 році він видав довгоочікуване продовження, «Воскресіння дур-зілля, або Верцадло плантатора», яке, на жаль, не мало такого успіху, як оригінальний твір; наступного року опублікував ще одну сатиричну оповідь, цього разу в ній ішлося про ребелію Бекона у Віргінії, і перероблене (і вихолощене) видання «Баришника дур-зіллям». Весною 1732 року у віці шістдесяти шести років він помер від якоїсь хвороби, схожої на флегмонозну ангіну, і його кохана сестра (яка невдовзі відправилася слідом за ним), впорядковуючи його справи, знайшла серед паперів Ебена епітафію, яку, хоч вона і не була датована, Автор вважає його останнім твором і наводить тут для зацікавлених у його творчості учених:
На жаль, його спадкоємці вирішили, що буде недоречно увіковічувати пам'ять про свого предка таким написом, і натомість вигравірували на камені якусь звичайну в таких випадках нікчемну бридню. Однак, чи то тому, що його застереження поширилося по всій провінції, чи то тому, що його ремствування на те, що повітря в Меріленді, чи у всякому разі в Дорчестері, шкідливе для тендітної музи, виявилося небезпідставним, але, наскільки Автору відомо, її болота більше ніколи не породжували інших поетів, відколи там був Ебенезер Кук, Джентльмен, Лауреат Провінції.
109
Повна назва: Баришник дур-зіллям, або Подорож до Мері-Ленду. Сатира. У якій змальовуються Закони, Уряд, Судоустрій, Устій Країни, а також Будівлі, Бенкети, Веселощі, Розваги та П'яні Витівки Мешканців цієї Частини