Роберт Арнер[162] вважає, що в «Баришнику дур-зіллям» запропоновано сатиричний перегляд процесу американізації, а також пародію на попередні оптимістичні зображення Америки рекламного штабу, і в цьому ракурсі поему Кука найчастіше протиставляють книзі Джорджа Алсопа «Характер Провінції Меріленд» (1666). Натомість Роберт Міклас[163] стверджує, що Кук зумисно переніс вагу на ницість і підступність Америки, щоб відтінити те, що він тоді був цілковитим телепнем, якого міг обдурити будь-хто. Тобто насправді це доволі багатозначна поема, певне самовиправдання у формі висміювання чужих звичаїв і поведінки.
По суті, роман Джона Барта — це своєрідна біографія Ебенезера Кука (від народження до епітафії), де наявні в поемі деталі стали приводом для того, щоб домислити (а частіше — дофантазувати) все інше. Так, згадана в сатирі Кука один раз Джоан (дружина плантатора, який позичив Куку коней) стає для Барта приводом витворити цілу любовну лінію про повію Джоан, яка попливла за коханим в Америку, і об'єднати її історію з оповіддю служниці. Нічну розмову жінок («війну Хвойд») у поемі перетворено на дуель служниць, де названо 114 англійський і французьких синонімів до слова «повія»[164]. Окремі ситуації та фрази з поеми Кука Барт розкручує в сюжети й фабульні колізії, як-от з Річардом Совтером — тим самим «дворушним Архимником» з поетичного тексту. Барт у своєму романі поступово готує Ебенезера Кука до написання поеми. Кук пробує своє перо в інших жанрах, пише фрагменти про морську подорож і спорадично тренується писати взагалі, але в Розділі 26 другої частини подає вже більші шматки, а в Розділі 32 наводить значний уривок зі справжньої поеми «Баришник дур-зіллям».
Крім того, письменник звірявся, що хотів написати роман такий великий, щоб його назву надрукували упоперек корінця книги. Власне, тому художня біографія Кука (метаісторичний роман) обростає багатьма деталями й персонажами, хоча навала подробиць про тодішню політичну ситуацію відволікає від історії Ебенезера. Письменник розширює скупі відомості про добу філософськими дискусіями, побутовими замальовками Лондона і Меріленду, подробицями з життя піратів, повій і плантаторів.
Джон Барт розповідав, що хотів написати про свій рідний Меріленд ще й тому, що це один із межових штатів (під час Громадянської війни він розділився навпіл), а також припливно-відпливна місцевість, де межа між водою і сушею доволі сумнівна. Усе це робить Меріленд для письменника символом різних проміжних станів, онтологічних і персональних.
Ще одним наміром Барта було написати сюжет, вигадливіший за «Тома Джонса» Генрі Філдінґа: «Це один із романів, про який не хочеться думати, що він завершиться; і бажаєш, щоб він тривав і тривав. Коли його дочитуєш, то таке враження, що сам наближаєшся до кінця життя». Хоча Барт уточнював, що нині, зрозуміло, вже не можна писати так безпосередньо, це має бути формальний фарс. Пародіюючи Філдінґа, який пародіював сентиментальні романи Річардсона, Барт якраз наладновує подвійну оптику, зважаючи на яку і варто сприймати його роман.
Важливо, що роман Генрі Філдінґа, повна назва якого «Історія Тома Джонса, знайди», самим заголовком визначив дві головні сюжетно-тематичні пункти для Джона Барта: історія і таємниця народження. Знайдою в романі є Генрі Берлінґейм, відсутній в оригінальній поемі, і саме він дуже хоче дізнатися, хто його батьки. Стен Фоґель і Ґордон Слетгауґ[165] зауважують, що прізвище Берлінґейма (Burlingame) вказує на його значення в фабулі: burl («вузлик на нитці в тканині; наплив на дереві») підкреслює «плетіння й розплутування оповіді», a game («гра») свідчить сама за себе. Недарма Генрі, цей трикстер із незрозумілим походженням (таємниця якого розкривається наприкінці роману), принаймні вісім разів змінює свою подобу (роль та ім'я) в «Баришнику дур-зіллям».
Гайді Зіґлер[166] зауважує, що ще однією сюжетною лінією є пародійне дорослішання головного героя Ебенезера Кука, двійником якого є Генрі Берлінґейм. Обидва неспроможні мати нормальні сексуальні стосунки (тобто дорослішати): Ебен через моральні причини, Генрі — через фізичні. Джон Старк[167] зазначає, що роман — це пошук ідентичності: Кука як поета, Берлінґейма як сина. Загалом усі персонажі Барта мають проблеми з ідентичністю, ледь не кожного/кожну не впізнають і плутають з іншим/іншою, або вони через різні причини самі вдають із себе когось іншого. Проте шлях до себе не для всіх персонажів стає радісним і найчастіше завершується трагічно. Та й омріяна самоідентифікація переважно така ж неістинна, як і численні маски. Так, різні персонажі постійно кепкують з Кука-поета: чого варта тільки дискусія Ебена і Генрі про те, що до слова «місяць» немає рими, і те, як Берлінґейм невимушено вирішує цю проблему. Зважаючи на місце Ебенезера Кука в історії американської літератури, стає зрозумілим, що його поетичний шлях — доволі символічний, що першим зміг відчитати уважний Леслі Фідлер[168], який в рецензії на роман зазначив, що сприймає його як «довгий коментар про тяжке становище письменника в Америці».
162
Arner R. Ebenezer Cooke's «The Sot-Weed Factor»: The Structure of Satire // The Southern Literary Journal, Fall, 1971, Vol. 4, № 1.
163
Micklus R. The Case Against Ebenezer Cookes Sot-Weed // American Literature, May 1984, Vol. 56, № 2.
164
Зауважмо, що у французькому перекладі цих синонімів стало вдвічі більше, бо перекладач переклав і англійські синоніми, бажаючи цим, вочевидь, підкреслити багатство французької мови: ми також в українському перекладі використали не всі відповідники, тож багато чого лишилося «про запас». Це було єдине місце, де в українських перекладачів виникла запекла суперечка щодо того, що взяти, а що лишити і куди підставити. Отут би знищена «Моя матюкологія» Миколи Лукаша стала в пригоді, але принагідно дякуємо Лесі Ставицькій, якої, на жаль, також уже немає.
165
Fogel S., Slethaug G. Understanding John Barth. — Columbia: University of South Carolina Press, 1990.
167
Stark J. The Literature of Exhaustion: Borges, Nabokov, and Barth. — Durham: Duke University Press, 1974.