Коротко кажучи, у хлопа, завдяки Берлінґейму та власним природним схильностям, голова йшла обертом від тої краси, що все то є можливе; засліплений, він з розпростертими обіймами кидався від однієї спокуси до іншої та, подібно гнаним приливом уламкам, чи радий, чи й не радий, хитався на хвилях долі, покладаючись на випадок. І хоча семестр уже скінчився, він досі залишався у Кембриджі. Тиждень він просто нудився без діла у своїй кімнаті, почитуючи то се, то те, не в змозі ні на чому зосередитися, викурюючи люльку за люлькою, до якої він призвичаївся. По якімсь часі читання стало зовсім неможливим, люлька завдавала забагато мороки, і він сновигав по кімнаті з кутка в куток, огорнений неспокоєм. Йому здавалося, що в нього ось-ось заболить голова, проте і головний біль так і не приходив.
Урешті-решт, одного дня він навіть не здобувся на те, щоб одягтися чи поїсти, й сидів непорушно біля вікна в одній нічній сорочці, бездумно спостерігаючи за тим, що відбувається на вулиці внизу, не в змозі зважитися бодай на якийсь рух, навіть коли за кілька годин його неодукований сечовий міхур на дещо йому натякнув.
Ебенезера порятовано, і він слухає забавну оповідку, в якій ідеться про Ісаака Ньютона та інших знакомитих осіб
На його щастя (бо ж він міг так сидячи й мохом порости), Ебенезера невдовзі після обіду вивела з цього дивовижного ступору якась раптова гуркотнеча біля його дверей.
— Ебене! Ебене! Прошу, впусти мене негайно!
— Хто це? — вигукнув Ебенезер, аж підскочивши від несподіванки: друзів по коледжу, які могли би прийти його провідати, у нього не було.
— Відчини й побачиш, — зі сміхом відповів відвідувач. — Тільки поквапся, молю тебе!
— Зачекайте хвилину. Маю вдягтися.
— Що? Ще не вдягнений? Ти диви, присягаюся, ну ти й ледащо! Та хай йому грець, хлопче, впусти мене негайно!
Ебенезер нарешті впізнав голос, який ось уже три роки як не чув.
— Генрі! — скрикнув він і відчинив навстіж двері.
— Не хто інший, як він! — сміючись вигукнув Берлінґейм, міцно стискаючи його в своїх обіймах. — Бігме! Ну й вибухався ти лобуряка нівроку! Добрих шість футів! Диви, яка година, а ти досі в ліжку! — Він торкнувся рукою чола молодика. — Гарячки нема. То на що ж ти нездужаєш, хлопче? A-а, дарма. А ну ж бо, стривай… — Він метнувся до вікна й обережно визирнув на двір. — Ондечки він, ця шельма! Поглянь-но, Ебене!
Ебенезер і собі поквапився до вікна.
— Що там таке?
— Оно ж бо він! Отамо! — Берлінґейм показав на вулицю. — Підходить он до того шиночка. Знаєш цього джентльмена, що тримає пекановий ціпок?
Ебенезер уздрів чоловіка середніх літ з витягнутим обличчям в одязі викладача, що простував вулицею.
— Нє, він не з Коледжу святої Маґдалени. Обличчя мені незнайоме.
— Який сором, тож запам'ятай його добре. Це ж сам Ісаак власною парсуною, з Коледжу святої Трійці.
— Ньютон! — тепер Ебенезер дивився вже з непідробною цікавістю. — Я його раніш не бачив, але подейкують, що Королівське товариство збирається видати впродовж місяця його книгу, яка має пояснити ті процеси, що керують світом. Далебі, дякую тобі за твій поспіх! Але мені здалося, що ти назвав його шельмою?