Берлінґейм знову розсміявся.
— Ти помиляєшся щодо причини мого поспіху, Ебене. Молю Бога в надії, що моє обличчя досить змінилося за ці останні п'ятнадцять років, бо певен, що брат Ісаак помітив мене раніш, аніж я встиг підійти до дверей твого будинку.
— Невже ти з ним знайомий? — запитав немало тим вражений Ебенезер.
— Знайомий? Таж він свого часу мене ледь не зґвалтував. Ану, чекай! — Він відсунувся від вікна. — Не зводь з нього очей і скажи-но мені, чи можу я звідси якось потайки вийти, якщо він з'явиться тут у тебе на порозі?
— Це буде нескладно. Двері цієї кімнати виходять на сходи, що ведуть на задвірок. Але що, заради Бога, трапилося, Генрі?
— Не хвилюйся, — відказав Берлінґейм. — Це цікава історія, і я тобі її скоро розповім. Він прямує сюди?
— Зажди — він якраз навпроти нас. Так, так… Нє, стривай, ось він вітається з іншим викладачем — старим Бейлі, латиністом. Тепер він рушив далі.
Берлінґейм підійшов до вікна, і вони вже вдвох спостерігали, як ця велика людина продовжила свій шлях вулицею.
— Ну ж бо, Генрі, годі зволікати, — промовив Ебенезер. — Розповідай негайно, що за таємниця криється за цією грою в піжмурки і чому ти так жахливо квапливо залишив нас три року тому. Я згораю від нетерпіння!
— Авжеж, авжеж, розповім, — відповів Берлінґейм, — щойно ти вдягнешся, ми підемо щось перехопимо і чогось вип'ємо, а потому ти розповіси мені все про себе. Адже не я один маю давати пояснення.
— Як? Невже тобі відомо про мою невдачу на іспитах?
— Атож, от я і приїхав, щоб побачити, що тут до чого, а можливо, й дати тобі різок, щоб навести на розум.
— Але звідки тобі це відомо? Я ж нікому, опріч Анни, про це не казав.
— Стривай, присягаюся, ти ще все дізнаєшся. Та ні слова, покіль не побачу перед собою міх із вином і сідло баранця. Радість від зустрічі, друже, хай не призводить до зміни цінностей — ну ж бо, ходім!
— Благослови тебе Боже, Генрі, ти як той грек з «Іліади», — сказав Ебенезер і почав вдягатися.
Вони попростували до найближчого трактиру, де за кухлем пива Ебенезер як міг пояснив причину власної невдачі в коледжі та свою подальшу нерішучість.
— Уся суть у тому, — підсумував він, — що у важливих питаннях я ніяк не можу на щось зважитися. Їй-бо, Генрі, як мені була потрібна твоя порада! Від яких страждань ти міг би мене врятувати!
— Е, ні, — запротестував Берлінґейм. — Ти добре знаєш, як я тебе люблю, Ебене, і твої негаразди я сприймаю як свої. Але поради, запевняю, кепські ліки від твоєї хвороби, і на те є дві причини: по-перше, логіка твого скрутного становища така, що тобі все одно рано чи пізно доведеться обирати, і запропонуй я тобі поїхати зі мною разом до Лондона, ти все одно мусиш вирішувати, приймати мою пораду чи ні; і якщо я пораджу тобі скористатися з першої моєї поради, тобі доведеться знову вирішувати, чи приймати другу — і так до безконечності, це ні до чого не призведе. По-друге, навіть якщо ти приймеш рішення дотримуватися моїх порад, то це аж ніяк не вилікує тебе, бо це лише милиці, щоб обіпертися. Мета ж полягає у тому, щоб ти твердо стояв на власних ногах, а не на чужих. Це серйозна річ, Ебене, і мене це вкрай турбує. А якої ж бо думки ти сам щодо своєї невдачі?
— Мушу визнати, що не маю жодної, — сказав Ебенезер. — Хоч і уявляю, що цих думок може бути чимало.
— А ця нерішучість: сам-то ти що відчуваєш?
— Їй же бо, не знаю! Я так міркую, що мене просто цікавить геть усе.
Берлінґейм насупив чоло та наказав шинкареві, який цієї миті порався поблизу, принести люльку.
— Ти й справді був суцільним втіленням апатії, коли я тебе знайшов. А хіба тебе не дратує, хіба не засмучує те, що ти так і не здобув ступінь бакалавра, коли був лише за крок від цього?
— У певному сенсі, гадаю, що так, — всміхнувся Ебенезер, — проте чоловік, якого я шаную над усіх, якось обходиться й без цього, чи не так?
Берлінґейм засміявся.
— Мій любий друже, гадаю, настав час тобі дещо розповісти. Чи потішить тебе, якщо я скажу, що й сам страждаю на твою неміч, та ще й змалку?
— Hi, не може того бути, — сказав Ебенезер, — жодного разу я не бачив, щоб ти вагався, Генрі: таж ти цілковита протилежність нерішучості! Бо ж саме на тебе я позираю із заздрістю та розпачем, чи ж вдасться мені коли-небудь досягти такої впевненості у собі.
— Тож хай замість розпачу я викликатиму в тебе надію, бо ж як той, хто перехворів на легку форму віспи, хоч і має пошрамоване обличчя, проте вже ніколи не помре від цієї хвороби, так само й непослідовність, мінливість характеру, зміни настрою, що вряди-годи трапляються, хоча і є гріхом, проте можуть врятувати людину від нерішучості, що паралізує.