Пані Рутнерова взяла закрут так стрімко, що аж задні кола зафуркотіли.
А Марженка гладила себе по голові, приказуючи:
— Ох сердешна, сердешна… яке то щастя, що маєш місце на цвинтарі…
Коло полудня, коли Гантя запакував з десяток пачок, охопила його туга за букіністичними крамницями. То була одна з його приємностей — кинути до течки кілька книжок, випорпаних у макулатурі, й піти їх продати.
— Марженко, скочу я на ринок подивитися, чи не викинули фазанів.
Ледве встиг він це сказати, як об’явився шеф, і Ганті довелося пригинатися попід його вікнами, аби не попастись йому на очі.
Директор букіністичної крамниці, що на розі вулиці Спаленої і Народного проспекту, був радий його бачити.
— Як ся маєте, пане Гантя?
— Дякую, пане директор, файно. Відтоді, як став я членом австріяцького наукового товариства, постійно працюю у Конєпрусських печерах. Чи знаєте, панове, яка то радість і краса такий-во пліоцен? Або епоха бронзи?
— Ми, здається, не знаємо, чи… — директор окинув оком свій персонал…
— Дайте мені вашу руку, пане директор, отак… Кожної неділі я повзаю по печерах і крізь лупу досліджую відбитки на камінні, записую розміри, збираю матеріал до ранця. А чи маєте поняття, як то приємно, коли я приношу все це пану професорові Крейчі до музею, а він бере збільшувальне скло, скидає окуляри й урочисто виголошує: «Пане Гантя, дякую вам від імені науки. Мої поздоровлення, бо це є трилобіт СП дріб 16!»
— А ми про те ані бум-бум, — сказав директор.
— Це моя слабість. Замолоду мав я в хаті стільки археологічних скарбів, що аж стіни завалилися. Двома вантажівками вивезли ті знахідки до музею.
— Цікаво, і вам жінка на те нічого не казала?
— Дружина має інші клопоти. Вона колишня спортсменка, вже в 1919 році заснувала в Чехії ручний м’яч. Всі газети тоді про неї писали. А тренувалася вона на роботі, бо в миру працювала у кнайпі. Як котрийсь не хтів платити, брала його за обшивку і швиргала! Навіть славний Франк Розе, коли не мав чим заплатити, то моя жінка забрала в нього дзигарок, а самого викинула за двері. Щоправда, вона дуже любить природу. А знаєте що, пане директор? Влаштуймо собі шпацерок утрійко. Скажу вдома: «А гайнімо, серденько, утрійко на Карлштейн. Ти залишишся вдома, а я поїду з паном директором, котрий мене так любить і таке має до мене позитивне ставлення…»
Гантя так щиро зазирав в очі директорові, що той урешті занепокоївся і пробелькотів:
— Але ж я не маю часу…
— Знайдете. Найважливіший перший крок. Ви тільки подумайте, як буде приємно, коли ваше ім’я вперше з’явиться в музеї! А коли йдеться про наукові досліди, то з мене істинний фанатик. Замок Наваров я перекопав, як город, аж мене поліція мусила силоміць забирати.
— Е, дайте спокій! Що ви нам принесли цікавого? — спитав директор, згадавши про обід.
— Зараз, зараз, вже випаковую, але, панове, не повірите, яке нас страшне нещастя спіткало. Наш шеф лежить у шпиталі, на полюванні його підстрелили. Пан радник впакував у нього два дека шроту. І…
— То що ви маєте в тій течці?
— Хвильку. Це унікальна річ. Їй місце хіба на аукціоні, а не тут. Гете в сап'яновій оправі.
— Що ви кажете… — заломив руки директор. — Хіба не знаєте, що німецьких класиків маємо центнери? А я просив у вас чеських: Тршебіського, Райса, Їрасека, Вінтера…
— Не біда, прочитаю сам ту книжку. Як вернусь додому, то зварю собі штири бараболі, до цього ще додам сиру і пива та й буду читати «Фауста». Але маю тут ще багатоілюстрованого Донателло, того вітрогона, котрий в певні періоди випереджає барокко… Ці ангелики? Хо-хо! Наскільки нам відомо, римські саркофаги…
— Але тут є печатка бібліотеки Коменського, — показав директор.
— Це помилка… Витремо гумкою. Книжку дав мені один бібліотекар за те, що я офірував для Карлштейну «Спів святого Антонія». А чи знаєте, пане, що колись я мав стати управителем замку Карлштейн?
— То чому ним не стали?
— Бо пропив завдаток. Але чуєте — візьміть того Донателло. Потребую гроші. Не для себе, на вулиці чекає жінка мого приятеля, кумпля, котрий, бідака, так пчихнув над плитою, що розбив собі писка на блясі. Тепер жінка хоче йому спекти терту бабку. Шкода, що не можете його зобачити. Досить йому підвісити руку на биндах, і за колишніх часів був би з нього жебрак як та ляля… Купіть, прошу пана!
Гантя вклякнув, скинув капелюха і почав бити поклони.
— Встаньте, — втратив терпець директор. — Донателло візьму для себе. А з тим «Фаустом» спробуйте в букініста на вулиці Революційній.