— Чого ви так вирячилися, ніби вам бджоли з вулика вифуркнули? — спитав Гантя.
Сторож виволік на подвір’я дерев’яного козла й показав рукою на церкву.
— Тоті наші «овечки» вже мені всі нерви з’їли. Накраде такий-во оден з другим квітів по парках, завалить ними вівтарі, а потім ще й триндикає: «Якбисьте були правдивим слугою Божим, то кожний день би тим квітам воду міняли, підтинали стебла і сипали сіль до вазочок». Ну, подумайте тільки! Сто двадцять вазочок, а з того половина — слоїки з-під мармуляди і бляшанки з-під гуляшу волового з написом «Геліос»…
— Як ви такий нервовий, то мусите вженитися. То є дуже вигідно, коли чоловік має кому пожалітися. Може навіть серед ночі розбудити жінку і, крикнувши: «Тепера вже знаю, кого в домі маю!», — перекинути для початку шафу. Крім того, ви б мали інший погляд на світ, — пояснював Гантя. — Котрого янгола я маю витягти?
— Все їдно, пане Гантя. Може, того, що йому ланцюг ззаду метляється.
Витягли архангела Гавриїла, котрий з гуркотом скотився по інших фігурах і надламав при тім свого вогненного меча. Поки вклали його на козли, обидва добряче впріли.
— Ми тут зовсім як санітари… — сказав Гантя, дивлячись при цьому Гавриїлові в чисті вирячені очі. — Женячка не така вже й зла штука, коли знайдуться діти. Скілько то потім радощів, як синочка припровадять вам поліцаї, а за донечку весь час треба трястися, щоби хтось їй пузо не надмухав… Відітну йому тоті крила, можна?
— Ясна річ.
Сторож приглядався, як Гантя двома ударами сокири відтяв крила, так легенько, що здалося, ніби янгол тими крилами стріпнув. Потім сторож сказав:
— Файно було б, якби там у вас знайшовся карний кодекс. Дивлюся раз із хорів і бачу, що їдна молодичка цупить квіти з вівтаря. Збігаю вниз і кажу: «Прошу пані, то є блюзнірство!» А вона мені: «То вдавіться собі тими квітками!» Боже, Боже!
Гантя мрійливо почав розповідати:
— Колись я з моєю жіночкою мав дуже файну відпустку. Відпровадив її на вокзал, посадив на потяг, і поїхала вона до родини, а я на цілий тиждень лишився сам і аж покувікував зі щастя, як ситий кабанчик. Думаю, що оті фігури мають люксусово горіти, нє? Сам би спробував. От нащипати б на підпалок янгольських крилець, потім докинути ногу або руку з піднятим пальцем.
— Таке дерево палиться краще нікуди.
— Я в тім певний, але мурашки мені біжать попід шкірою, як подумаю, що, коли б я розрубав янгольську голову гейби той різник, те голубе око весь час би гляділо на мене. Всі в нього риси чисто людські, виглядає на футболіста з кучериками. Чи вірите, коли ми отако ріжемо цього янгола навпіл, то мені здається, що от-от кров цвиркне.
— То так буває тільки за першим разом. Я теж мав колись таке чуття. Але що з тим робити? В музей це добро не приймають, а в церкві нам старе руб'я без потреби… Увага!
Архангел Гавриїл розколовся надвоє. В один бік полетіли ноги, а в другий — тулуб, головою в тирсу.
Гантя глянув фігурі в очі.
— Боже! Геть подібний до одного кельнера, що грав з нами в регбі. Був кельнером у барі «Марлета», Прага-2, вулиця Кршеменцова. Якийсь час боксував навіть у вар’єте на Карліні і мав тоді ім’я Джоні. Хоч, правда, в житті називався Пршібил.
— То ви грали в регбі?
— Це була моя слабість в молоді роки, — сказав Гантя і поклав янгольський торс на козли. — Я був свідком зародження зварйованого м’яча у клубі «Спартак». Тренував нас французький консул Канелас. Сколотив першу команду з легкоатлетів, а решту з різників. М’яча я вициганив у Емеріха Рата, а стовпчики дала нам «Славія»… Але чому ви завше такі сумні?
— Парафіяни мене забембали. Нинька злапав я їдного старпера. Сидів на лавці, їв очима вівтар, а ціпка тримав межи колінами. Дивлюсь я з хорів… і прошу собі тільки уявити: той дідух цюняв собі на ціпка, а по ціпку стікало дзюрком просто на підлогу. Най радше б я цілу ту церкву на тріски порубав. Але оповідайте далі…
— Різники показали себе добрими спортовцями. На тренування перло купа людей. А як в роздягальні ми поскидали одіж і оглянули себе, то почало нам здаватися, що дамо чосу навіть англійцям. Бо, щоб ви знали, кожен різник — це романтик. Першу зустріч ми мали з Брно. З командою студентів. Як подавали нам руки перед грою, то дрижали, мов посолені жаб’ячі стегенця.
Вони витягли пилку, бо голова архангела звисала вже на трісці, сторож сперся на козли й відламав ту голову з кучерями.