— Зачинаємо грати, а Махач, той різницюра, каже: «Вважай, Гантя, на їхнє крило, щось воно мені не подобається. Не пусти їх за білу лінію». Граємо вже зо чверть години і…
Гантя роззирнувся, потім вхопив під пахву відтяту голову й кинувся бігти подвір'ям.
— Махач мені пасує, а я ловлю м’яч і біжу. Роблю гак перед їхнім нападаючим, той падає на мене, але м’яча я не випускаю.
Гантя впав на землю, обома руками стискаючи під підборіддям дерев’яну голову.
— Хлопці кричать: «Гантя, ще два метри!» А різники тим часом файдолять тих студентів. Але ті, що від них вирвалися, обсіли мене, і я з тою цілою грандою на плечах… отаково — на ліктях…
Сопучи з натуги, мовби йому всі янголи з цього звалища скочили на плечі, доповз Гантя на животі з дерев’яною головою аж до порога складу і там її поклав.
— І два очки для нас… — закінчив Гантя.
Він підвівся й обтріпався.
— Але потім брнів'яни розкрутилися! І що з того, коли такий різник забивав кулачиськом телицю? Що тут важить сила, коли студенти мали техніку! Доптались нам без кінця по п'ятах. Чого ви весь час такі задумані?
— А ви собі уявіть: випускають якогось штурпака з в’язниці. І він приходить перевдягтися до нас у церкву. Брудну сорочку зараз шпурне під лаву чи за бічний вівтар. Або візьміть пияків! За дверима церкви така сволота на ригає, а наш пробощ зводить очі в небо і голосить: «Ми є християни і все-все мусимо вибачати!» Розумієте? Пан декан вибачає, а я мушу тоту риганину прибирати! А після того ще йду обідати в дієтичну їдальню. Ну то що, попиляємо ще їдного?..
— Котрого? Того з блакитними крильцями, чи того, що подібний до дискобола?
— Може, ліпше того, що гейби свінга танцює? Бо знаєте, пане Гантя, в церкві приємно дивитися хіба що на закохані парочки. Вони собі цілуються десь там за колоною і навіть небесній владі, мабуть, приємно за цим спостерігати. Але раз я натрафив на молодицю, котра поправляла собі панчохи за казальницею, та ще й вилаяла мене… «Не можеш відвернутися, свинтуху?» Кажу вам, пане Гантя, коли Бог існує, то мусять в нього бути нерви, як реміння… — мовив тихо сторож, коли вже вони пиляли наступного янгола, що ніби танцював свінга. — Навіть ікони часом мене не тішать. Досить з мене вже тих вибалушених янгольських очей, відпиляних голів і ніг, цих мечів і списів. Хіба нема в житті чогось приємнішого?
— Маєте рацію, — приклав руку до серця Гантя. — Через те я у вашій церкві найдужче люблю святого Проспера. Холєрно симпатичний жевжик з того римського сотника. Відразу видно, що колишній спортовець. Навіть з того шкілєта, з тих святих мощів це видно, лежить собі там елегансько, весь у стьожках і завоях, мов шовковицевий шовкопряд… Так, ніби задрімав собі в спеку.
— Це, може, тільки ви так думаєте, але я знаю, чому більшість людей на нього вирячуються. Бере мати малого банькарта під пахви, підносить його і каже: «Бачиш синку? Бачиш?» Люди шукають сенсації, їм тільки давай видовище. А ви, прошу пана, якби вам тато чи дідо вмерли… то чи всадили б його під вітрину, аби кожен хрунь зазирав йому до писка, га? Коби то від мене залежало, я би Проспера поховав. Хай ще візьме земля з нього те, що для неї могло би придатися.
Вони поклали на козлах нижню половину ангела з якимись покрученими ніжками.
— Цей нібито пливав кролем, — зауважив Гантя.
— Щось у тім є. Але я, видите, всюди шукаю трохи самого себе. Бо я є такий собі хлопчик-мізинчик, котрий всюди пхає свого носа. Змалку цікавила мене географія, — і ще й досі цікавить, — але самими тілько маленькими острівцями, що знаходяться далеко від морських шляхів. І мусять там бути люди, звірята, рослини. Ваш шеф оповідав мені, що мав приятеля, якогось там радника, котрий хоч би й щороку міг собі фрайдати по цілім світі, а чогось у кожну відпустку їхав завше в одне й те саме місце. Тридцять три роки на той самий острівець коло Гельголанду. І нібито він казав так: «Це варто зобачити. То такий острівець, де є лишень оден селянин, одна селянка і вісімнадцять плямистих корів. А поза тим тільки я, верес, пісок, море і небо». А хіба треба чогось більшого? — зітхнув сторож. — Я і зірочки люблю. Маленькі зірочки. Що мені Бетельгейзе! Що мені Альдебаран! Найліпші зорі — без назви… вони, як я. Бо я лише тоді почуваюся добре і не таким самотнім, коли є менше шлюбів, менше христин, хоч, правда, і менше грошей. Мушу два рази на тиждень їздити до Кладно, на рудні. Сорок вісім корон за зміну.
— Мамцю рідна… до того галасливого Кладно? Мали ми там їдну гру перед самим чемпіонатом з регбі: Кладно-Ференцварош Торна. Привітали нас цілком елегансько, але в роздягальні різні там клубові діячі почали нас підшпигувати, аби ми показали, на що здатні. Ну, то ми дали доброго газу, а в перерву прийшла та меценатка з Кладно, називалася «панна Парасоль», і сказала: «Хлопці, в другім таймі граєте тілько для мене. Лікарня якраз тепер зовсім пуста, і, якщо не заграєте так, як має бути, здоровими звідси не поїдете. На завдаток маєте від мене фляшку вина!» Потім вийняла півтисячі, дала офіціантові і додала: «Вацлаве, як заграють по-англійськи, дасте їм на дорогу ще п'ятнадцять фляшок». Ну і зіграли ми! Панна Парасоль стала на лавці й кричала: «Гіп! Гіп! Гурра!» А ми таки показали клясу, аж курилося. Зовсім як на змаганнях сажотрусів.