Гантя підняв догори обрубок ангела.
— Порубаю йому ступні, можна?
— Якщо то вас розважить…
— Розважить. А поліція після матчу мусила нас оберігати. Порядні люди плювали на нас і хтіли злінчувати. Чи ви зауважили, що в спорті найбільше нещастя і встиду роблять порядні люди в ролі публіки? Поліціянти казали: «Хлопаки, мусите до нас приїхати ще на храм. Бо завдяки вам цього тижня було в Кладно дві різниці: одна міська, а друга тутка». Клубовий лікар зужив цілу аптечку, а ми тим часом відкорковували корки з тих фляшок. Але, пане сторож… не сумуйте вже так, ніби вас мали женити.
— Сам собою переймаюся. Що воно таке — людина? Як спустився я в рудню, то йшли ми по дошці, попереду штейгер, дошка ся хулітає, а ми йдемо, як тоті духи, і ще жартуємо. Вчора одному впала лямпа… і спадала з тої дошки, спадала, без кінця спадала, аж поки не розтрощилася на дні прірви. І чуєте, назад я вже ліз рачки. Декотрі, правда, йшли, але мовчечки. Один тілько штейгер сміявся: «А ви як гадали, що рудня — то луна-парк?»
Сторож спохмурнів.
— Ще одного розпиляємо, і досить. Маєте ще час?
— Маю, — кивнув головою Гантя. — Але котрого?
— Того, що виглядає, ніби дістав по… — сказав сторож і урвав на півслові.
Але по хвилі додав:
— Язичник з мене.
Шеф, замкнувши склад, поплуганився просто до церкви. Коли вклякнув перед вівтарем і спробував зосередитись на молитві, на його рамено лягла рука сторожа.
— Перепрошую, не перешкодив?
— Ні. Але чого ви ніколи до нас не завітаєте? — шеф підвівся з колін.
— Завітаю. Але наразі хтів би вам щось показати і про щось запитати.
— Слухаю…
— Зимно, правда? Але прошу до сакристії, — сказав сторож і коліном відчинив двері. — Бачите? Тут навіть у літку така льодівня. Мушу під сорочкою газети носити. — Він похляпав себе, і почувся шелест газет.
— Прошу завітати до нас, і виберете собі стільки газет, скільки ваша душа запрагне.
— Прийду, але прошу далі.
Шеф розглянувся по сакристії. В кутку стояла фігура, в якої з-поза розхиленого одягу виднілося червоне серце.
— Що тут висить? Можна подивитися?
— Прошу, — відказав сторож. — То є фото чемпіона з велосипедного спорту. Пан капелан кажуть, що воно надає йому сили.
— Оце? А що фото має спільного з церквою?
— Пан капелан кажуть, що має. Бо це не хто інший, як багаторазовий чемпіон «Тур де Франс» Джіно Бартелі, францісканець.
Сторож позіхнув і постукав пальцем ще по одній світлині, вирізаній з газети.
— Тут ось святий отець розмовляють з Джіно Бартелі.
— Ага, тепер розумію. В царство Боже увійдуть і спортсмени. Зрештою, папа-небіжчик був прекрасним альпіністом, а архієпископ Ліхтенштейну — досвідченим стрільцем… Але чи не надійде сюди часом пан капелан?
— Де там! — усміхнувся сторож. — Поїхав десь грати в баскетбол. На мотоциклі.
Висунув шухляду і взяв кілька фотографій.
— А це Річардс, котрий скаче з тичкою на штири метри шістдесят дев’ять сантиметрів.
— Чому і його пан капелан не повісить на стіні?
— Не можна. Річардс — це евангелістський пресвітер і називають його «Летючий вікарій», себто перший священик, котрий спробував наблизитися до неба за допомогою власних м’язів. Але ж євангеліст! Нашого капелана це дуже засмучує, а ще його засмучує те, що Гельд, чемпіон світу в шпурлянні списом, побив той рекорд через два дні після висвячення… на євангелістського пастора. А це фотографія Вінчі, який перед підняттям ваги читає Біблію. Нашого пана капелана найбільше гнітить, що жоден з тих чемпіонів ані монах, ані католицький священик. Дивно, як це він з амвону ще не кричить, що якби Ісус удруге явився на світ, то напевно в образі стрибуна з тичкою або грав у баскетбол. Але перепрошую, пане, ви мисливець… То скажіть мені, що це?
Сторож витяг зі скрині стихар і розклав його на столі.