Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгавзен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть, що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то важко нам вирішити — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.
У цьому творі так само маємо елементи легкого «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев'яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.
Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Б. Грабал. 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Ербена, Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року холоднокровно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.
«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Б. Грабал. — Це імена митців, котрі в'яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім'я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його порізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб'єктивна оповідь сягає класичної об'єктивності.
Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».
Перекладати Богуміла Грабала — це суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.