— Мнявкіт?
— Еге. Самі, пані, добре знаєте, що за мука така — туга. То є іонофорез природи… Улюблена гра звіряток у фіглі-міглі.
— А що воно таке?
— Ну, пані, вибачайте… звірятка теж люблять бавитися у тата і маму. А такий котяра — то справжнє динамо.
— Дванадцять котів! А мої діти носять вам макулатуру. Тільки того ще бракує, аби й ті коти звар'ювали. Покусали би всеньку вулицю!
— Аякже, покусали б!
Гантя понишпорив у течці й витяг італійську «Уніту».
— Власне, десь отутечки в газеті було… Так, тут… про повінь. А отут князь Монако оженився з американською кінодзюркою Грейс Келлі… пардон, зіркою… о, тутка про це пишуть! У Флоренції зграя котів дістала бзика. В Уфіці ті коти покусали п’ятнадцять німців, котрі саме відвідали картинну галерею. Навіть їхні бедекери пошарпали на дрібні трибці.
— Я цього так не залишу. Ще нинькі повідомлю про все в батьківському комітеті, — сказала молочарка, скинувши головою і сумно задивившись на вулицю…
Перед страховою конторою чекав касир.
— Пане Гантя, вчора послалисьми вам блянки грошових переказів.
— Можливо. І що?
— Що? Думалисьми, що вони вже недійсні. А тим часом ті недійсні лишилися в нас, — касир показав пальцем на страхову контору. — А дійсні попали в макулатуру.
— Нам то не зашкодить… папір як папір, — потішив його Гантя.
— Ви мене зле зрозуміли. Чи ще не пізно було б їх поміняти?
— Неможливо, все вже запаковано.
— А де ті пакунки?
— Я і сам хтів би це знати. Іще вчора забрали їх автом до папірні.
— До котрої?
— То залежить, в яке авто пакунки заладували. Можете поставити на них хрестика. Легше було б, добродію, знайти п'ятилисту конюшину або цвіт папороті.
— Я буду скаржитися.
— Це ви можете. Але коли в нас чогось шукають, то ніколи не знаходять. Зате знайдете фуру інших речей, таких, щоби на них ніхто й не сподівався. Було то зараз по революції, пакую собі папір у підвалі, згортаю шпаргали граблями, аж тут нагло… Вгадайте, що там було?
— Перекази! — утішився касир.
— Де там! Чоботи, чо-бо-ти! Знову закидаю граблі, а там — мертвий шарфюрер, ще й з револьверком у руці. Офіцир, колишній божок німецьких прачок, оздоба гітлерівських бурделів… а тепер труп. Ну і що з ним робити? — думаю собі. Кинув його до скрині з тирсою, обсипав і накрив зверху папером, добре вдоптав і зв'язав подвійним дротом… та й пішов той шарфюрер до папірні так само, як і ті ваші перекази. Там перетинають дроти — і плюсь тото до корита з кислотою! Цілком можливо, що тоді кількасот осіб прочитало «Чеське слово», видрукуване на німецькому націонал-соціалістові. То є історія, нє?
— Н-ну… — чхнув касир.
— Слово честі, свята правда. Або, наприклад, пакував я колись папір у підвалі Державного банку. Є там, як, може, панові відомо, таке приміщення, куди зі стелі падають подірявлені, вилучені з обігу банкноти. Працював я в масці на лиці, у хмарі мільйонової пилюки. Форса там летить зі стелі, дробилки приємно диркають… Аж раптом мені щось сяйнуло в голові, і я питаю головного касира: «Чи не забракло вам колись у касі мільйона?» І знаєте, що він мені відказав?
— Нє… — злякався касир, і серце йому забухало, як паровий молот.
— Він сказав: «Пане Гантя, брак мільйона я викрию одразу. Але не дай Боже, аби забракло двадцяти гелерів. Деколи їх шестеро людей мусять шукати цілий тиждень…»
Касирові мурашки пробігли по спині, й він знову чхнув.
— Отак воно, — сказав Гантя. — Але цікава річ: кожен щохвилі щось губить. Люди помилково викидали з макулатурою стільки ріжних речей, що коби все те зібрати докупи, був би чималий базар: радіо, що його з дурної голови притарабанили дітлахи, живцем вирваний цілий мотор «форда», чоботи, плащі, десятки квитанцій, талони на бензин і грошові перекази. Але найславніша історія трапилася тоді, коли до підвалу разом з паперяками висипали помилково на півтора мільйона діамантів. Семеро детективів перекидали увесь підвал, папірчик за папірчиком. Десятки тонн макулатури! Тиждень це тривало, але пшика знайшли.
Касир так чхнув, що аж собі шмаркнув на руку.
— Не маєте хустинки? — спитав Гантя.
— Ні, забув узяти…
— То чому досі мовчали? Завтра я принесу вам, яко скромний даруночок, цілий тузінь. Як у нас ліквідували синагоги, то німці привезли нам центнерів десять отих їхніх короговок, халатів та пелюшок. Спочатку дерли ми це собі на онучі, але врешті покраяли на хустинки і рушники. Я… — захихотів Гантя, — маю в білизнярці придане для двох наречених. З самих короговок нашила мені жінка два тузіні трусів. А що хустинок! До кінця життя! І то ще мусив би шмаркати хіба що сірчаною кислотою. Добродію, а як у те шмаркається! Уявляєте, що то за розкіш, коли золоті нитки вам у носі лоскочуть?