— І як це з вами притрафилося, пане Гантя?
— Як? Випадково. Звідки беруться діти кохання? Власне, було так: лишились ми тоді самі на Рамівці. Там, як вам, певно, теж відомо, є склад відходів. Коли все ми позамикали, я й кажу пані Шульцовій: «Що би шановній пані шкодило, абисьмо так удвійко примостилися з вами он у тій скрині зі старими кістками?» Але вона ураз набурмосилася: «За кого ви мене маєте? Я порядна жінка. Як уже таке має статися, то воліла би скриню з кольоровим металом». Ну, і таким чином…
— Привіз я вам макулатуру, — озвався нарешті пан Боучек.
— Слава Богу! Дійшло до нього! — сказав Гантя.
Шеф виписав квитанцію, тицьнув панові Боучекові до кишені гроші і защепнув кишеню на гудзик. Гантя подав Боучекові в руки дишло візочка й пригостив на прощання дружнім штурханом. Внаслідок того пан Боучек, віддаючи в «Туристі» гроші й квитанцію, ні з того ні з сього нагло бовкнув до свого керівника:
— А пішов ти, кунда францувата!
На подвір’я заїхала з радісним галасом пані Рутнерова і відразу почала кричати:
— Бандюги прокляті! Викликають мене до національного комітету і кажуть, що ми, двірники, не можемо більше бути самі по собі, а мусимо також підвищити пильність!
Вона скинула мішок з візка і заторохтіла далі:
— А я до них одразу з отаким писком! Що той фіпцьо меле? Чи ви знаєте, що ми, двірники, були набагато раніше за всі політичні партії?
— Прошу пані, ми тут не самі, — знервувався шеф.
— А що на це той фіпцьо? — поцікавився Гантя.
— Той гівнюх? Та щось там пуркав про якісь риторичні звороти. Але я йому втерла носа!
— То все дуже файно, мамцю, але тихіше… — Шеф уже не тямився від нервів. — Хочете гроші за ті ваші п'ятдесят кіл?
— Нє. Напишіть, що, як двірничка, я виконала свій обов'язок. Може, пошлють мене за це на курорт. Буду принаймні мати з чого тішитися. — Вона вже було заспокоїлася, але не надовго, бо раптом знову вибухнула: — А най то шляк ясний на рівній дорозі трафить! Ще мені там нагадали: «Пані Рутнерова, мусите агітувати людей до збирання хмелю!» А я на те: «Ще чого! Когось намовлю, а він потім застудиться, заллє го шмарклями і я буду винна. Хай кожен відповідає за себе!»
Шеф з нещасним виглядом дивився в стелю.
Але Гантя охоче підтримував бесіду.
— Цілком слушно. Зі мною було те саме. Хтів я колись попрацювати довше в робітничому загоні на заводі. Йду та й кажу свому начальникові, а він утішився, мов дитина. «Прекрасна думка! — каже. — Знаєш що, Гантя? Кинемо гасло, що ти закликаєш усіх брати з тебе приклад». Знімає слухавку і веде далі: «Згодься тільки, а ввечері прочитаєш своє ім'я в газеті…» А я йому на те: «Зараз, зараз, маю ліпшу думку. Дайте до газети такий текст: „Я, завідувач паперового складу, закликаю решту завідувачів, аби за моїм прикладом зголосилися на роботу в копальнях“». Тоді мій начальник поклав слухавку і сказав, що я сам собі зашкодив, а він піде в копальню, тільки як прийде до нього черга. Потім побажав мені всього найліпшого на металургійному заводі в Кладно, щоби я добре харчувався і щоби всі ми в бригаді любилися. А ще побажав добре заробляти, не менше двох тисяч на місяць.
— На милість Божу, люди, не верещіть тут, як у полі, — нагадав переляканий шеф.
— Ще чого! — обурилася пані Рутнерова. — Мене всюди люблять винятково за мою щирість. Навіть сказали мені колись, що я, значиться, двірничка, є другою рукою національного комітету. А я їм на те просто в чоло: «І я тою другою рукою шуруватиму сходи, а ви своєю першою збиратимете нагороди?»
Тут задзеленчав телефон. Шеф забіг у контору, а коли вернувся, зловив Гантю і почав ним трусити.
— Ти що знову понавидумував, га? Яких дванадцять котів? Ти нас до криміналу доведеш! Завтра прийдуть з національного комітету ветеринар з гицелем. Бо ніби є така вказівка, що на підприємствах не вільно тримати понад три коти. Де ти маєш тих дванадцять коцурів, га?
— Я тільки хтів нашій фірмі рекляму зробити… Збудити інтерес!
— І то я можу після цього спокійно спати! — замотав головою шеф.
Пані Рутнерова витерла спітніле чоло.
— В мене один клопіт — пильнувати, аби сходи були вишурувані та щоб лобуряки не швендяли по кам'яниці.
Вона вхопилася за дишло так, що мало не виламала його, а вже в брамі озирнулася:
— Як собі влаштуємо «Під Липою» баль двірників, то ще прийду до вас. Аби і вас запросити. Свого старого я мало не на смерть затанцювала. Чао!