Мій шалений танець над Лондоном тривав половину ночі.
Куль-шпигунів[19] виявилося навіть більше, ніж я боявся (їх, вочевидь, викликав не один чарівник), і вони раз по раз з’являлись недалеко від мене. Щоб уберегтися, я мусив без упину перебиратися з місця до місця, та все одно мене двічі мало не зловили. Одного разу я облітав діловий квартал і мало не натрапив на кулю, що пливла мені назустріч; другий шпигун помітив мене, коли я, геть—чисто зморений, задрімав на березі в Ґрин-Парку. Обидва рази я встиг утекти раніше, ніж до шпигунів підійшла допомога.
Та врешті я знесилився. Потреба постійно підтримувати фізичну форму виснажувала мене й поїдала коштовну енергію. Тому я вирішив діяти по-іншому — знайти якусь місцинку, де ауру Амулета глушитимуть інші магічні випромінювання. Настав час загубитися серед Натовпу, серед Простолюду. Інакше кажучи, серед людей. Я вже достатньо зневірився, щоб удатися до такого.
Я полетів назад до центру міста. Навіть цієї пізньої години на Трафальґарській площі, довкола колони Нельсона, було повнісінько туристів. Вони купували дешеві талісмани в кіосках—автоматах, затиснутих між левами. Над площею здіймалася безладна мішанина магічних випромінювань. Чудове місце для того, щоб по-справжньому загубитися.
Перната блискавка впала з нічного неба й зникла у вузькій щілині між двома кіосками. Невдовзі звідти вийшов хлопчик— єгиптянин із сумними очима й заходився проштовхуватись крізь натовп. На ньому були нові сині джинси, біла футболка й чорна пілотська куртка, а ще — здоровенні білі кросівки, в яких без упину розв’язувались шнурки. Хлопчик швидко змішався з натовпом.
Я відчував, як Амулет пече мені груди. Раз по раз він випромінював спекотні хвилі — подвійні, наче удари серця. Я щиро сподівався, що довколишня мішанина аур перекриває цей сигнал.
Здебільшого тутешня магія була чистісінькою «показухою». На площі юрмилися ліцензовані шарлатани, що продавали дрібні амулетики й цяцьки — те, що дозволено владою[20]. Американські і японські туристи жадібно порпались у купах барвистих камінців та скелець, шукаючи відповідні знаки Зодіаку для всіх своїх родичів, а бадьорі продавці— кокні терпляче сплавляли їм свій крам. Якби не фотоспалахи, я міг би уявити, що це Карнак. Довкола чинилися оборудки, лунали радісні вигуки, сяяли усмішки. Така собі вічна картина довірливості й жадоби.
Однак на площі можна було відшукати й дещо серйозніше. Подекуди біля входів у шатра стояли спокійні, зосереджені люди. Відвідувачів у ці шатра пропускали по одному. Там, вочевидь, було щось по-справжньому цінне, бо біля кожного такого шатра тинявся вартовий — зазвичай у вигляді голуба. Я намагався обминати цих вартових — хтозна, може вони чутливіші, ніж здається.
Траплялися серед натовпу й чарівники. Навряд чи вони тут щось купували — радше за все, просто вибралися погуляти з нічної зміни у Вайтголлі. Одного з цих чарівників, розкішно вбраного, супроводжував на другому рівні біс — він скакав навздогін за господарем; від інших, убраних простіше, пахтіло фіміамом, потом та восковими свічками.
Була тут і поліція — кілька звичайних констеблів і двоє мордатих патланів з «нічної варти». Ця парочка виявляла свою присутність лише настільки, наскільки це було потрібно.
Довкола площі без упину мерехтіли вогні фар; автомобілі мчали міністрів та інших чарівників з їхніх кабінетів у будівлі Парламенту до клубів на Сент—Джеймсі. Я перебував прямісінько під віссю велетенського колеса влади, що простиралося до самісіньких меж імперії. Тут, якщо пощастить, я просиджу аж до тієї миті, коли мене нарешті викличуть.
А може, й не просиджу.
Я саме походжав повз непоказний кіоск і роздивлявся на викладений у ньому крам, коли відчув, що за мною стежать. Озирнувшись, я оглянув натовп. Юрба людей. Я перевірив сусідні рівні — жодної загрози. Звичайне стадо худоби, по—людському недоумкувате. Я знов обернувся до кіоску й недбало взяв «Моє чарівне люстерко™» — шматок дешевого скла, оправлений у рожеву пластмасу і розмальований паличками, котиками й чарівницькими ковпаками.
Знову! Я рвучко обернувся. У натовпі утворилася прогалина — просто навпроти мене, — і я побачив низеньку гладкеньку чарівницю, зграйку підлітків довкола кіоску й полісмена, що підозріливо позирав на них. До мене їм усім, здається, байдуже. Та помилитись я не міг — мої відчуття ніколи не підводять мене. Треба бути напоготові! Я взявся розглядати люстерко і влаштував з цього справжню виставу. «ЩЕ ОДИН ЧУДОВИЙ ДАРУНОК З ЛОНДОНА, СТОЛИЦІ СВІТОВОЇ МАГІЇ! — вигукувала етикетка на звороті люстерка. — ЗРОБЛЕНО В ТАЙВА...»
19
Кулі-шпигуни — особливий різновид бісів. Вони мають величезні лускаті вуха і одну волохату ніздрю. Завдяки цьому вони тонко відчувають усілякі магічні пульсації, однак не терплять гучного гамору та різкого запаху. Тому мені довелося просидіти частину ночі в бункері серед Розергайтської очисної станції.
20
Цього року в моді були уламки кристалів, що нібито випромінюють життєву силу. Люди носили їх на щастя. Та насправді такі уламки позбавлені будь-якою магічної сили, хоч і виконують певну захисну функцію: кожен, хто надягав такий талісман, яскраво демонстрував, що він нітрохи не розуміється на магії, й численні ворожі між собою фракції чарівників просто не звертали на нього жодної уваги. В Лондоні небезпечно мати навіть найменші магічні знання: ти відразу стаєш корисним і (або) небезпечним, і, як наслідок, інші чарівники намагаються втягти тебе у власні чвари.