Недобре відчуття повернулося. Я озирнувся спритніше від кота — й цього разу вдало! Я спіймав погляд спостерігача. Тобто спостерігачів — їх було двоє, хлопець і дівчина серед тієї компанії підлітків. Вони не встигли відвести очі. Хлопець мав років з п’ятнадцять — його обличчя рясно пообсідали прищі. Дівчина була молодша, проте її очі дивилися холодно й жорстоко. Я навмисне вирячився на них. Чому я стривожився? Це звичайні люди, вони не можуть побачити, хто я такий насправді. Нехай собі дивляться.
Через кілька секунд вони не витримали й відвели очі. Я стенув плечима й хотів податися геть. Чоловік за прилавком гучно кахикнув. Я акуратно поклав «Моє чарівне люстерко™» на місце, широко всміхнувся й пішов собі.
Підлітки вирушили за мною.
Я помітив їх біля сусіднього кіоску: вони визирали з-за прилавка з цукровою ватою. Трималися вони вкупі — шестеро чи семеро. Чого їм треба? Обнишпорити мої кишені? Навіщо ж вони причепилися до мене? Довкола безліч багатших і перспективніших кандидатів. Заради перевірки я пристав до низенького, заможного зовні туриста з величезним фотоапаратом і товстими окулярами. Якби я хотів когось обікрасти, то розпочав би саме з нього. Та коли я облишив його й зробив у натовпі коло, підлітки подалися за мною.
Дивна річ. І неприємна. Мені не хотілося міняти вигляд і тікати звідси. Я втомився й хотів лиш одного — спокою. Мені й без того треба якось дотягти до світанку.
Я прискорив кроки. Підлітки — так само. Ми зробили три кола площею, аж поки я відчув, що цього вже досить. Двоє полісменів спостерігали за нашим кружлянням, і схоже було, що вони скоро зупинять нас — хоча б заради того, щоб їм не паморочилось у голові. Пора тікати. Хай там чого хочуть ці шмаркачі, але я не бажаю привертати до себе зайву увагу.
Недалеко саме був підземний перехід. Я помчав сходами вниз, проминув вхід до метро й вискочив з іншого боку, через дорогу від центральної площі. Підлітки щезли — мабуть, так само кинулися в перехід. Ось він, мій шанс! Я хутенько майнув за ріг, проскочив повз книгарню й зник у завулку. І тихенько почекав там у затінку, за сміттєвим баком.
Завулком проїхала пара автомобілів. За мною ніхто не гнався.
Моїм обличчям ковзнула усмішка. Я вирішив, що втік від них.
І помилився.
7
Хлопчик—єгиптянин поволі пройшов завулком, зо два рази повернув праворуч і опинився на одній із численних вулиць, що променями розходились від Трафальґарської площі. Дорогою я переглядав свої плани.
Про площу слід забути. Там забагато цієї нестерпної юні. Щоправда, якщо я знайду укриття неподалік, аура Амулета буде так само непомітною для шпигунів. Можна заховатися за якимось сміттєвим баком і там перечекати до ранку. Це єдиний вихід. Я надто втомився, щоб знову линути в небеса.
До того ж, я хотів про дещо поміркувати.
Давній біль повернувся й тьохнув у грудях, череві, кістках. Ні, це все-таки шкідливо — так довго залишатися в тілі. Як людям щастить перебувати в ньому й не божеволіти — цього я, мабуть, ніколи не зрозумію[21].
Я простував темною, холодною вулицею, позираючи на своє віддзеркалення в чорних квадратах вікон. Хлопчик зіщулився, ховаючи голову від вітру, й засунув руки в кишені куртки. Підошви кросівок шаркотіли об асфальт. Уся постать хлопчика чудово виявляла огиду, яку я саме відчував. Амулет із кожним кроком важко бився об мої груди. Якби моя воля, я тут-таки зірвав би його й пожбурив у найближчий смітник, перш ніж ображено покинути тілесну оболонку. Та мене неволив наказ того хлопчиська[22]. Я мусив берегти Амулет.
Я звернув убік, далі від автомобілів. Темні громади будинків, що височіли обабіч вулиці, просто гнітили мене. Міста взагалі мені не до душі — так само, як підземелля. А Лондон — найогидніше з усіх міст: холодне, сіре, смердюче й вогке.
Ліворуч вів ще один завулок, геть засипаний мокрим картоном і газетами. Я машинально перевірив сусідні рівні й нічого не виявив. Цього я, власне, й сподівався. Перші два під’їзди я проминув з міркувань чистоти. В третьому було сухо — там я й сів.
Настав час обміркувати події цієї ночі. Ніч випала клопітка. Тут були й отой блідий хлопчисько, і Саймон Лавлейс, і Амулет, і Джабор, і Фекварл... Справжнісінька пекельна суміш. Проте що мені до неї? Віддам на світанку Амулет і радо забуду про всю цю історію.
22
Часом бувало, що духи відмовлялись виконувати наказ. Найвідоміший випадок — коли хазяїн звелів Асморалові Рішучому знищити джинію Янну. Проте Янна здавна була відданим Асмораловим спільником, і до того ж вони щиро кохали одне одного. Попри найсуворіші веління чарівника, Асморал відмовлявся йому коритись. Та, на жаль, хоча його воля й не поступалася кинутому викликові, його сутність була поневолена нездоланною силою хазяйського наказу. Невдовзі, оскільки Асморал не поступався, його по-справжньому роздерло навпіл.
Як наслідок, вибухом розірвало самого чарівника, його палац і найближчу околицю Багдада. Після цієї трагічної події чарівники зрозуміли, що з наказами знищувати духів—супротивників треба бути обережнішими (щодо магів—супротивників — тут інша річ). Ми ж, зі свого боку, навчилися запобігати принциповим сваркам. Урешті наша вірність зробилася тимчасовою й мінливою. А щодо дружби, то це лише питання стратегії.