— Готово, — сказав він. — Заходь.
Я уважно оглянув руни.
— Це завершить дію пентакля Адельбранда?
—Так.
— І розірве закляття Нескінченного Ув’язнення?
—Так! Бачиш оцей ієрогліф? Саме він розриває його. То ти хочеш, щоб я тебе відпустив, чи ні?
— Я просто хочу переконатися.
Я заскочив до більшого кола і обернувся до хлопця. Він приготувався, подумки повторив закляття, а тоді суворо глянув на мене.
— Годі вже отак по—дурному усміхатись, — зауважив він. — Ти заважаєш мені.
— Пробач, — я скривив обличчя в безмежній скорботі.
— Це аж ніяк не краще.
— Гаразд, гаразд, пробач.
— А тепер — приготуйся, — він глибоко вдихнув.
— Хвилинку, — додав я. — Якщо тобі знадобиться найближчим часом когось викликати, я раджу тобі Фекварла. Він хороший слуга. Доручи йому якусь творчу роботу — скажімо, черпати озеро ситом чи рахувати піщинки на березі річки. Йому це припаде до вподоби.
— Слухай, ти хочеш, щоб тебе відпустили?
— Хочу. Дуже хочу.
— Ну, тоді...
— Натаніелю, остання порада.
— Невже?
— Послухай мене. Як на чарівника, у тебе непогані здібності. Я маю на увазі зовсім не те, про що ти думаєш. По—перше, ти завзятіший за більшість чарівників; але якщо ти не будеш обачний, вони тебе розчавлять. По—друге, ти маєш совість — ту рідкісну річ, яку так легко втратити. Бережи її. От, власне, і все... О, до речі! Я б на твоєму місці поводився обережніше з твоєю новою наставницею.
Кілька секунд він дивився на мене, ніби хотів щось сказати. А тоді нетерпляче хитнув головою.
— Все буде добре. Не переймайся мною. Це твоя остання нагода. Мені за п’ять хвилин пора вечеряти.
— Я готовий.
Хлопчисько швидко, без зволікань, виголосив закляття. З кожним його словом я відчував, як слабшає тягар, що прив’язував мене до Землі. А коли він наблизився до кінця, моя подоба розпливлася і вийшла за межі кола. В магічних рівнях відчинилися незліченні двері, ваблячи мене до себе. Перетворившись на щільну хмару диму, я з ревом поринув геть, заповнивши кімнату, що з кожною миттю ставала дедалі при— марнішою.
Хлопець завершив своє закляття. Замовк. Остання ланка нашого зв’язку обірвалася.
І я зник, залишивши по собі їдкий сірчаний запах. Просто так, на пам’ять.
Минуло два роки після подій «Амулета Самарканда». Юний чарівник Натаніель швидко просувається по службовій драбині. Його теперішнє завдання ох і нелегке: Лондон піддається лютим атакам на кількох фронтах, тож мета юнака — відшукати джерело цих потрясінь і покласти їм край.
Захопливе продовження роману «Амулет Самарканда» аж ніяк не розчарує численних шанувальників таланту Джонатана Страуда. Ця історія знову — неймовірним та небезпечним чином — зводить разом Натаніеля і Бартімеуса. До того ж, у боротьбу вступає Кіті — уперта юна натхненниця сил Спротиву.