Він пройшов мармуровими сходами поміж двома гранітними колонами й ступив до гамірного вестибюлю. То було широке безлике приміщення з двома рядами дерев’яних дверей. Вестибюлем сновигали службовці міністерства — виходили з одних дверей, щоб негайно зникнути в інших. З протилежного боку височіли дві статуї колишніх міністрів, виконані в героїчному стилі, а між ними заховався стіл, завалений паперами. Пан Андервуд підійшов до нього. Лише зблизька він розгледів за паперовим бастіоном маленького усміхненого секретаря.
— Добридень, сер, — привітався секретар.
— Я — Андервуд, помічник міністра. Прибув, щоб забрати свого учня.
— А... так—так, сер. Я чекав на вас. Вам треба лише підписати кілька документів... — секретар заходився порпатись у найближчому стосі паперів. — Тільки одну хвилину. А потім ви заберете його з кімнати відпочинку.
— «Його»? То це хлопчик?
— Так, хлопчик, п’ятиліток. Дуже кмітливий, якщо вірити тестам. Зараз він, мабуть, трохи приголомшений... — секретар знайшов потрібні папери й витяг з-за вуха ручку. — Зробіть ласку, розпишіться на кожній сторінці...
Пан Андервуд поставив кілька закарлюк.
— А його батьки... вони, сподіваюсь, уже пішли?
— Так, сер. їх аж нетерплячка брала піти. Як завжди: взяли гроші і втекли, якщо ви мене розумієте, сер. Добре, хоч попрощалися з хлопчиком.
— А заходів безпеки вжито?
— Його свідоцтво про народження вилучено й знищено, сер. А хлопчикові суворо звеліли забути своє колишнє ім’я й нікому його не називати. Зараз його офіційно не існує. Ви можете розпочати з чистого аркуша, сер.
— Чудово, — зітхнувши, пан Андервуд намалював останню закарлюку й повернув папери секретареві. — Якщо це все, то я, мабуть, заберу його.
Проминувши кілька мовчазних коридорів, він нарешті відчинив важкі, обшиті панелями двері і опинився в яскравій кімнаті, повній іграшок, що мали втішати бідолашних дітей. Там, між вишкіреним коником—гойдалкою та пластмасовою лялькою—чаклуном у кумедному ковпачку, він знайшов маленького блідого хлопчика. Помітно було, що хлопчик тільки—но плакав, але тепер, на щастя, перестав.
Він байдуже подивився на пана Андервуда почервонілими очима. Той кахикнув.
— Я — Андервуд. твій наставник. Віднині розпочинається твоє справжнє життя. Ходімо зі мною.
Хлопчик гучно шморгнув. Пан Андервуд помітив, що в малого небезпечно тремтить підборіддя, 3 деякою огидою він узяв хлопчика за руку, змусив підвестись і повів коридорами вниз, де чекав автомобіль.
Дорогою назад, до Гайґейта, чарівник зо два рази намагався заговорити з малим, та хлопчик лише тихо плакав. Панові Андервуду це не сподобалось. Він сердито пирхнув, облишив хлопчину і увімкнув радіо, щоб послухати репортаж із змагання з крикету. Малий завмер на задньому сидінні, втупившись у власні коліна.
Дружина зустріла пана Андервуда на дверях. У руках вона тримала тацю з печивом та кухликом гарячого какао. Жінка відразу повела хлопчика до затишної вітальні, де в каміні палало полум’я.
— Це якийсь глушман, Марто, — буркнув пан Андервуд. — Ані слова не промовив.
— Чого ж ти дивуєшся? Він переляканий, бідолашко. Залиш його мені.
Пані Андервуд була низенька, гладкенька жіночка з коротко стриженим сивим волоссям. Вона посадила хлопчика біля каміна й запропонувала йому печива. Малий немовби й не помітив її.
Минуло півгодини. Пані Андервуд весело торохтіла про все, що тільки спадало їй на думку. Хлопчик випив трохи какао й тихенько з’їв одне печиво, проте здебільшого мовчки сидів і роздивлявся на полум’я. Аж нарешті пані Андервуд дещо придумала. Вона сіла біля малого і обняла його за плечі.
—А тепер, любий, нам треба домовитись, — мовила вона. — Я знаю, що тобі звеліли нікому не називати свого імені, але для мене ти можеш зробити виняток. Якщо я зватиму тебе просто «хлопчик», ми ніколи не зрозуміємо одне одного до ладу, еге ж? Отож скажи мені своє ім’я, а я тобі — своє, потайки. Гаразд? Ти киваєш? От і чудово. Я — Марта. А ти ?
Хлопчик тихенько шморгнув і прошепотів:
— Натаніель.
— Яке гарне ім’я, любий! Не бійся, я не скажу нікому. Тобі вже краще? Візьми ще печива, Натаніелю, й ходімо. Я покажу твою спальню.
Нагодувавши, умивши й поклавши спати малого, пані Андервуд повернулася до чоловіка: той саме працював у себе в кабінеті.
— Нарешті він заснув, — сказала вона. — Він, здається, приголомшений. І це не дивно — його ж покинули батьки. Це просто огидно — забирати таке мале дитинча з родини.